Понеділок, 8 січня 1883

Справді, цей чоловік сповнював собою Францію і майже всю Європу. Усі мають відчувати, що когось бракує; здається, ніби в газетах уже нема чого читати, у палаті нема чого робити. Безперечно, є люди корисніші — невідомі, працьовиті, винахідники, терплячі управителі... Та вони ніколи не матимуть цього престижу, цих чарів, цієї сили. Збуджувати запал, відданість, гуртувати вести за собою партії бути героїчним рупором вітчизни — хіба ж це не корисно, не вправно, не гідно подиву? Утілювати свою країну, бути прапором, до якого в мить небезпеки звертаються всі погляди... Хіба ж це не більше за всі ці кабінетні заслуги, ці чесноти й мудрі вправності визрілих фаталізмів. Боже мій, помри Віктор Гюго сьогодні ввечері — нікому б до того не було діла, його творчість залишиться, хай там що, і байдуже, помер він сьогодні чи десять років тому, та й до того ж він уже завершив свій шлях. А Ґамбетта — це було життя, світло дня, що відроджується щоранку, це була душа Республіки, це була слава, падіння, тріумф чи посміховище цілої країни. Це були події, це було слово; це був епос у дії та в промовах, з якого вже ніколи не вловити ні жесту, ні відтінку голосу. Дивовижне втілення партії, що є майже всією Францією, і в усякому разі — той, хто роздавав усе, від чого трепетали серця співчуттям, страхом, заздрістю, захопленням чи ненавистю.
І все скінчено навіки.
Що ж буде з Рошфором і з якого приводу він тепер дотепуватиме. І хто завадить розвиткові таланту пана Клемансо?
На Пер-Лашез була грандіозна народна процесія. Ніколи, пише одна газета, не бачили такого наступного дня.
Якби я мала щастя знати цього чоловіка, не знаю, що зі мною було б тепер...
Хвороба і смерть Ґамбетти,
Німеччина і Ґамбетта,
Маніфестації,
Вінки,
Ґамбетта в приватному житті тощо.
Читаєш це в газетах, і воно видається таким неймовірним, таким жахливим, таким несправедливим, мов...
Моя родина вважає, що я надто добра, коли лишаюся пригніченою через речі, які мене не стосуються. А Дюсотуа каже, що такі почуття жахливі тим, що я завжди віддавала б перевагу перед своїми близькими, перед чоловіком, який віддав би мені свою душу й життя, якомусь великому чоловікові, якомусь героєві, з яким я, може, й двічі не розмовляла і якому віддалася б цілком. Та небезпеки немає, такого щастя я ніколи не матиму, я проходжу осторонь або внизу.
А все ж таки сумно.
Мій портрет «доставлено». Це справжнє страхіття. Я на ньому не потворна, але кривлюся надзвичайно, наче мене настромили на кіл, така я задеревʼяніла, маю вигляд, ніби боюся впасти з крісла. Очі порожні й широко розплющені втупилися в порожнечу, ніс твердий, грубий. Але вершина всього — це рот, який у мене гарний, а він зробив його стиснутим у гримасі усмішки, що надимає щоки. Знайте, що я протестую проти такого зображення мене перед нащадками. Коли його принесли, слуги прийшли сказати, що мені прислали якусь картину. Що це? «Якась дама в білому», а коли Розалі каже, що це я, інші відповідають: ця Розалі, ну й вигадниця, вона завжди верзе дурниці. Чотири тисячі франків — це занадто за гримасу, що не має художньої вартості. Тло червоне, дуже темне, густе, непрозоре, а на ньому плечі без жодного повітря й ця огидна голова. Руки гарні. Мереживо так старанно виписане, що воно важке, грубе, жахливе. Мені в усьому щастить.

Примітки

Пер-Лашез — паризький цвинтар, куди труну Ґамбетти перевезли після державного похорону 6 січня 1883 року; поховали його в Ніцці. ↩
Марі переписує заголовки газетних рубрик про хворобу і смерть Ґамбетти («Хвороба і смерть Ґамбетти» тощо). ↩
Чотири тисячі франків — сума, яку Марі 24 грудня 1882 року надіслала як оплату за цей свій портрет. ↩
Плечі без жодного повітря (фр. «manquant dʼenveloppe»): «enveloppe» — малярський термін на позначення атмосфери, що вписує фігуру в довкілля. ↩