Четвер, 28 грудня 1882

Та хіба ж у цьому річ! У мене сухоти. Він сказав мені це сьогодні: лікуйтеся, треба спробувати одужати, ви про це пошкодуєте. Мій лікар — молодий чоловік, на вигляд розумний; на мої заперечення проти наривних пластирів та інших гидот він відповідає, що я про це пошкодую і що зроду не бачив такої незвичайної хворої. А ще — що з мого вигляду ніхто, нізащо не дав би мені моєї хвороби, я й справді квітну, а тим часом уражені обидві легені, ліва, щоправда, набагато менше. Уперше ліворуч у мене заболіло, коли я виходила зі святих печер у Києві, куди ми всі ходили просити Господа Бога й мощі його святих про моє зцілення, не шкодуючи ні мес, ні карбованців. Тиждень тому в лівій легені ще майже нічого не було чути. Він спитав, чи є в мене родичі-сухотники. Так, батько дідуся та дві його сестри — графиня де Тулуз-Лотрек і пані Стральбо. Прадід і дві двоюрідні бабусі.
Одне слово, хай там як, а ви таки сухотниця. Мене трохи хитало на ногах, коли я спускалася сходами цього доброго чоловіка, якого цікавить така незвичайна хвора. Можна спинити хворобу, якщо я робитиму, що треба. Тобто: наривні пластирі й південь. Спотворити собі плечі на рік і піти на заслання.
Та що таке один рік супроти цілого життя. А втім, гарне в мене життя.
Я дуже спокійна, але трохи здивована тим, що сама-одна посвячена в таємницю своїх нещасть. А ворожки пророкують мені стільки щастя; утім, Жакоб провістила мені хворобу. Ось вона. Щоб її пророцтво справдилося до кінця, бракує: великого успіху, грошей, шлюбу, а потім кохання одруженого чоловіка. Одне слово, у мене болить лівий бік, менш хворий. Потен ніколи не хотів казати, що уражені легені, він уживав звичайні в таких випадках формули — бронхи, бронхіт тощо. Краще знати напевне, це спонукає мене зробити все, крім від'їзду цього року.
Наступної зими для пояснення цієї подорожі в мене буде картина «Святі жони». Цієї ж зими це означало б знову розпочати торішні прикрощі. Усе, крім півдня, і нехай Бог милує.
Зрештою, лікар наговорив так багато тому, що відколи він мене бачить, мені стало гірше. Він лікує мені вуха, а про груди я заговорила з ним лише випадково, зі сміхом, і тоді він послухав і приписав мені гранули (місяць тому), а надто всяку гидоту на шкіру, на яку я ніяк не могла наважитися, сподіваючись, що воно не посуватиметься так швидко.
Отже, я сухотниця? Усього два-три роки. І загалом це ще не настільки задавнено, щоб я від цього померла, тільки це дуже прикро.
О! так. Але як пояснити мій здоровий вигляд і те, що я вже не влізаю в ліфи, пошиті задовго до того, як я захворіла, у час, коли ні про що й мови не було. Треба гадати, що я раптом схудну, це, може, тому, що я молода і маю такі широкі плечі, такі опуклі груди, такі іспанські стегна. Я ніяк не отямлюся від усіх цих катастроф.
Зрештою, нехай мені дадуть ще десять років, і протягом цих десяти років — слави й кохання, і я помру вдоволена в тридцять. Ні, у тридцять п'ять. Якби було з ким домовлятися, я уклала б угоду.
Померти в тридцять п'ять, проживши життя. Він на той час був би ще молодий, він на чотирнадцять чи п'ятнадцять років старший за мене.
Тоні сорок п'ять, і він молодий, тому інший мав би сорок дев'ять у час моєї смерті.
Каролюс старший за це, а його ще можна кохати, надто якщо кохав і раніше. Ах! горе. Але я хотіла б одужати... Тобто... спинити недугу; бо вона ніколи не виліковується, але з нею живуть, і довго, не менше за будь-якого консьєржа. Сухотниця! І слово на місці, і річ. Я наставлю собі скільки завгодно наривних пластирів, але я хочу писати фарбами.
Я зможу замаскувати пляму ліфами з квітами, мереживом, тюлем і тисячею чарівних дрібничок, які носять і без потреби, це може вийти навіть гарно. Ах! я тішу себе. Наривні пластирі ж не носять усе життя, через рік, через два роки лікування я буду як усі, я буду молода... Я...
Ах! я ж вам казала, що мушу померти. Бог, неспроможний дати мені те, що зробило б моє життя можливим, виплутується, убиваючи мене. Засипавши мене злиднями, він убиває мене, щоб покінчити з усім. Я ж вам казала, що мушу померти, це не могло тривати, ця спрага всього, ці колосальні пориви, це не могло тривати. Я ж вам казала, давно, кілька років тому, у Ніцці, коли ще невиразно прозрівала все, що мені потрібно для життя. Але ж інші мають більше й не вмирають! Та що ж це!!
Я нікому цього не скажу, крім Жюліана, який обідав тут, і ввечері, опинившись на мить наодинці, я зробила йому промовистий кивок головою, показавши рукою на горло й груди.
Він не хоче вірити, я ж видаюся такою міцною. Він заспокоює мене, наводячи приклади друзів, щодо яких лікарі помилялися...
По тому він питає, що я думаю про небо, я ж казала, що воно, небо, погано зі мною поводиться. Що я про нього думаю? Нічого доброго. Він гадає, що я вірю, [Закреслено: ніби нічого немає й] що все ж таки щось є. Так, можливо. Я читаю йому «Надію на Бога» Мюссе, а він відповідає мені закликом, чи то прокляттями Франка... «я хочу жити!!». Я теж. Овва, мене тішить це становище засудженої чи майже такої. Це поза, це хвилювання, я ношу в собі таємницю, смерть торкнулася мене пальцем, у цьому є певний чар, та й до того ж це нове.
А ще змога говорити про свою смерть уже насправді — це цікаво, і я повторюю, це мене тішить. Шкода, що не можна без прикрощів мати іншої публіки, крім мого сповідника Жюліана.

Примітки

Сухоти (фр. «poitrinaire») — у XIX ст. так називали туберкульоз легень. Саме слово «tuberculose» ще не було в загальному вжитку; від «poitrine» (груди) утворився іменник «poitrinaire». Цей діагноз, поставлений 28 грудня 1882 року, підтвердили двоє лікарів. Марі помре від туберкульозу 31 жовтня 1884 року, через двадцять два місяці.
Святі печери в Києві — славетна Києво-Печерська лавра, одне з найважливіших православних місць паломництва у Східній Європі. Родина Башкирцевих, вочевидь, спинилася там під час осінньої подорожі й молилася за здоров'я Марі — побожний учинок, що не запобіг діагнозу.
Графиня де Тулуз-Лотрек — родина Марі мала побічний зв'язок із родом Тулуз-Лотреків. Граф Альфонс де Тулуз-Лотрек, батько художника Анрі, був далеким родичем Марі. Родина мала виражену спадкову схильність до туберкульозу.
Потен — д-р П'єр-Карл Потен (1825–1901), один із найвидатніших паризьких лікарів століття, фахівець із серцево-судинних і легеневих хвороб, що викладав на медичному факультеті Парижа. Уживання ним розпливчастих формул («бронхіт» тощо) було звичною лікарською практикою, коли казати пацієнтові правду про туберкульоз вважали психологічно шкідливим.
«Святі жони» (фр. «les Saintes femmes») — велика релігійна картина, яку Марі задумала: сцена біля гробу великоднього ранку. Вона працювала над підготовчими етюдами до неї, але картину так і не завершила.
Франк — герой драматичної поеми Альфреда де Мюссе «Чаша й вуста» (фр. «La Coupe et les Lèvres», 1832); його бунтівний монолог-заклик «я хочу жити!» Марі протиставляє віршеві «Надія на Бога».