Четвер, 14 грудня 1882

Зранку ми їдемо подивитися полотна, які справжній Бастьєн щойно привіз із села. Він тут, лагодить краї картин і деякі речі на задніх планах. Ми зустрічаємося, мов друзі, він такий милий, такий добродушний... Може, він і не зовсім такий, але він такий обдарований, а проте чарівний. А бідолашний архітектор геть затьмарений братнім сяйвом. Він привіз кілька етюдів: вечір у селі, місяць уже сходить, і у вікнах загоряється світло, чоловік, що вертається з поля, обертається сказати щось жінці, яка простує до хати з осяяним вікном; присмерк переданий дивовижно, спокій, що огортає все, люди, які повертаються додому, усе змовкає, тільки чути, як десь гавкає пес. Який колорит, яка поезія, який чар!
Манера Жюля Бретона, якого називають поетом завбільшки з кулак, тут була б доречніша. Є ще й кузня, де працює якийсь дідок. Це зовсім маленьке і не менш прекрасне, ніж ті дивовижні маленькі брунатні полотна, що їх бачимо в Луврі.
Поряд із цим — пейзажі, вода, Венеція й Лондон. І два великі полотна: англійська квіткарка й дівчинка в полі. Вони в натуральну величину й сповнили мене подивом, настільки вони видаються мені нижчими за нього самого.
Спершу тебе засліплює розмаїття й всемогутність цього таланту, що зневажає вузьку спеціальність і все робить досконало. Його англійський хлопчина вдвічі кращий за цих двох дівчат; що ж до торішнього хлопчини під назвою «Пас-меш», то це просто-таки шедевр. Пополудні я позую в Тоні, і портрет закінчено!! Яке щастя.

Примітки

«Справжній Бастьєн» — Жюль Бастьєн-Лепаж (1848–1884), на відміну від свого брата Еміля-архітектора. ↩
Жюль Бретон (1827–1906) — живописець ідеалізованих селянських сцен, що видавав і власні вірші. ↩
«Пас-меш» (фр. «Pas-mèche», букв. «Нічого не вийде») — картина Жюля Бастьєна-Лепажа (1882). ↩