❦
Субота, 4 листопада 1882
Samedi 4 novembre 1882
Справді, Поль із дружиною живуть не в мирі. Мене страшенно дивує ця незгода, щовечора ми з мамою на всі лади намагаємося їх помирити — суворістю, кпинами, лагідністю. Та де там. Вони щомиті дорікають одне одному найнеймовірнішими речами, та ще й через дрібниці й дурниці, — це сварки без кінця.
Vraiment Paul et sa femme ne vivent pas en paix. Je suis tout étonnée de ce désaccord, tous les soirs maman et moi nous tâchons de les mettre d’accord sur tous les tons, sévérité, raillerie, douceur. Va te promener. Ils se font à chaque instant les reproches les plus extraordinaires et sur des choses futiles et bêtes, ce sont des querelles sans fin.
А це ж шлюб із кохання!
Et c’est un mariage d’amour !
Не можу збагнути, чого б їм іще хотілося, вони мають усе, і я не знаю, чого ще треба. Тепер постало питання про відʼїзд. Поль каже, що хотів би поїхати з нею, але наразі не має грошей (мама дала йому маєток, з якого він може мати двадцять тисяч франків ренти, але зараз не час продавати врожай), і через це нескінченні історії. Пані каже, що не може залишити своїх дітей, а взяти їх із собою неможливо, пан кричить, що вона залишила б їх, якби були гроші. Поль чудово знає, що ми не можемо взяти на себе всі витрати, але це його дратує. Прискіпування дружини його доконують, він сподівається повернути перше щастя, поїхавши з нею.
Je ne puis comprendre ce qu’ils auraient voulu, ils ont tout et je ne sais ce qu’il faudrait encore. A présent c’est la question du départ. Paul dit qu’il voudrait partir avec elle, mais il n’a pas d’argent pour le moment, (maman lui a donné une terre avec laquelle il peut se faire vingt mille francs de rente mais ce n’est pas le moment de la vente des produits) et là-dessus des histoires sans fin. Madame dit qu’elle ne peut quitter ses enfants et les emmener c’est impossible, monsieur crie qu’elle les aurait quittés s’il y avait de l’argent. Paul sait bien que nous ne pouvons pas faire tous les frais mais ça l’ennuie. Les tracasseries de sa femme l’assomment, il espère retrouver les félicités premières en partant avec elle.
Але він помиляється, бо я добре бачила, як вона, дружина, торік плакала й тужила, відірвана від першого малюка. А що ж було б тепер.
Mais il se trompe car je l’ai bien vue, elle la femme l’année dernière, pleurer et gémir loin du premier bébé. Que serait-ce à présent.
Ах! які ж ці створіння нецікаві! Вони не вміють ні любити одне одного, ні любити своїх дітей, ні жити в мирі. Єдине, що вони добре зрозуміли й усвідомили, — це бажання одружитися. А щодо решти! Якби це бодай були звичні приводи для чвар, як-от: кокетство, марнотратство, легковажність, зради, ревнощі. Але ж ні. Вони дурні, вони брудні, вони нудні й сваряться без упину.
Ah ! que ces êtres là sont donc peu intéressants ! Ils ne savent ni s’aimer, ni aimer leurs enfants, vivre en paix. Ils n’ont su et bien compris que l’envie qu’ils ont éprouvé de se marier. Quant au reste ! Si encore c’était des sujets de tracasseries connus, tels que: coquetteries, dépenses, frivolités, infidélités, jalousies. Mais non. Ils sont bêtes, ils sont sâles, ils sont embêtants et ils se querellent tout le temps.
А я, незрівнянна мисткиня й невимовна парижанка, входжу в смак пліток, я захоплено обговорюю з татом і мамою всі потворності цього мерзенного подружжя.
Et moi incomparable artiste et inéffable parisienne je prends goût aux potins, je vais m’extasier entre papa et maman sur les monstruosités de cet ignoble ménage.
Доведеться чекати до вівторка, щоб виїхати. а тато не готовий доводиться його чекати, бо він справді надто хворий, щоб подорожувати сам. А мене кожен зайвий день доводить до нестями від нетерпіння. Хай і божевільна була ця подорож, якщо хочете, але ж я сама так захотіла, а ось чотири тижні минули, і я не хочу втрачати жодного зайвого дня. Думка про наступний Салон мене пече.
Il faudra attendre jusqu’à mardi pour partir. et Papa n’est pas prêt il faut l’attendre car il est vraiment trop malade pour voyager seul. Moi chaque jour en plus m’affole d’impatience. C’était fou si vous voulez ce voyage, mais enfin je l’ai voulu, mais voilà les quatre semaines passées et je ne veux pas perdre une journée en plus. L’idée du prochain Salon me cuit.
А коли я думаю, що завжди розраховувала на цей гучний блиск довкола мого імені, на цей німб, що мав, що має... Одне слово, тисяча змій кусає мене в серце. Я навіть не знаходжу слів, як зазвичай, я надто стривожена й надто роздратована, щоб розповідати вам про це. Тільки Бог мав би таки мені бодай трохи допомогти...
Et quand je pense que je comptais toujours sur ce grand éclat jeté sur mon nom, cette auréole qui devait, qui doit... Enfin mille serpents me mordent au cœur. Je ne trouve même pas de phrases comme d’habitude, je suis trop anxieuse, et trop irritée pour vous raconter cela. Seulement Dieu devrait bien m’aider un peu...
Я не вмію прагнути! Я вмію тільки бажати. Ах! коли ж я нарешті матиму талант? Імʼя живописця мене приголомшує, гравюри з уславлених картин викликають у мене серцебиття, а імʼя Альбера Вольфа1 — оторопіння. Це смішно, але вкрай сумно.
Je ne sais pas vouloir ! Je ne sais que désirer. Ah ! quand donc aurai-je du talent ? Un nom de peintre me bouleverse, les gravures de tableaux fameux me donnent des palpitations et le nom d’Albert Wolff des saisissements. C’est ridicule mais fort triste.
Є тут один бідолаха, що ріже з дерева й робить речі справді надзвичайні, коли подумати, що він ніколи нічого не бачив і нічого не вчився. У Франції йому допомогли б, а тут він пропащий, я його розпитала, і він має такий сумний вигляд, що аж боляче. Я б охоче ним опікувалася, але йому тридцять два роки й діти... Запізно.
Il y a ici un pauvre homme qui sculpte en bois et qui fait des choses vraiment extraordinaires quand on pense qu’il n’a jamais rien ni vu ni appris. En France on l’aurait aidé, ici il est perdu, je l’ai questionné et il a l’air si triste que cela fait mal. Je me serais bien chargée de lui mais il a trente-deux ans et des enfants... C’est trop tard.
Примітки
Альбер Вольф (1835–1891) — впливовий мистецький критик газети «Le Figaro». ↩