Субота, 4 листопада 1882

Справді, Поль із дружиною живуть не в мирі. Мене страшенно дивує ця незгода, щовечора ми з мамою на всі лади намагаємося їх помирити — суворістю, кпинами, лагідністю. Та де там. Вони щомиті дорікають одне одному найнеймовірнішими речами, та ще й через дрібниці й дурниці, — це сварки без кінця.
А це ж шлюб із кохання!
Не можу збагнути, чого б їм іще хотілося, вони мають усе, і я не знаю, чого ще треба. Тепер постало питання про відʼїзд. Поль каже, що хотів би поїхати з нею, але наразі не має грошей (мама дала йому маєток, з якого він може мати двадцять тисяч франків ренти, але зараз не час продавати врожай), і через це нескінченні історії. Пані каже, що не може залишити своїх дітей, а взяти їх із собою неможливо, пан кричить, що вона залишила б їх, якби були гроші. Поль чудово знає, що ми не можемо взяти на себе всі витрати, але це його дратує. Прискіпування дружини його доконують, він сподівається повернути перше щастя, поїхавши з нею.
Але він помиляється, бо я добре бачила, як вона, дружина, торік плакала й тужила, відірвана від першого малюка. А що ж було б тепер.
Ах! які ж ці створіння нецікаві! Вони не вміють ні любити одне одного, ні любити своїх дітей, ні жити в мирі. Єдине, що вони добре зрозуміли й усвідомили, — це бажання одружитися. А щодо решти! Якби це бодай були звичні приводи для чвар, як-от: кокетство, марнотратство, легковажність, зради, ревнощі. Але ж ні. Вони дурні, вони брудні, вони нудні й сваряться без упину.
А я, незрівнянна мисткиня й невимовна парижанка, входжу в смак пліток, я захоплено обговорюю з татом і мамою всі потворності цього мерзенного подружжя.
Доведеться чекати до вівторка, щоб виїхати. а тато не готовий доводиться його чекати, бо він справді надто хворий, щоб подорожувати сам. А мене кожен зайвий день доводить до нестями від нетерпіння. Хай і божевільна була ця подорож, якщо хочете, але ж я сама так захотіла, а ось чотири тижні минули, і я не хочу втрачати жодного зайвого дня. Думка про наступний Салон мене пече.
А коли я думаю, що завжди розраховувала на цей гучний блиск довкола мого імені, на цей німб, що мав, що має... Одне слово, тисяча змій кусає мене в серце. Я навіть не знаходжу слів, як зазвичай, я надто стривожена й надто роздратована, щоб розповідати вам про це. Тільки Бог мав би таки мені бодай трохи допомогти...
Я не вмію прагнути! Я вмію тільки бажати. Ах! коли ж я нарешті матиму талант? Імʼя живописця мене приголомшує, гравюри з уславлених картин викликають у мене серцебиття, а імʼя Альбера Вольфа — оторопіння. Це смішно, але вкрай сумно.
Є тут один бідолаха, що ріже з дерева й робить речі справді надзвичайні, коли подумати, що він ніколи нічого не бачив і нічого не вчився. У Франції йому допомогли б, а тут він пропащий, я його розпитала, і він має такий сумний вигляд, що аж боляче. Я б охоче ним опікувалася, але йому тридцять два роки й діти... Запізно.

Примітки

Альбер Вольф (1835–1891) — впливовий мистецький критик газети «Le Figaro». ↩