Неділя, 29 жовтня 1882

Сьогодні хрестини маленького Поля, якого охрестять Костянтином, бо ми з татом будемо хрещеними. Запросили кількох людей, і ніхто не пропустив. Олександр із дружиною, Капітан, Катерина, Гарницький, який є тим люб'язним паном Полтави. Пані та панна Моллер, небога губернатора, який удівець і в якого вона приймає гостей. Ліхопой і Мічка, і нарешті обидва Кочубеї.
До п'ятої я лишаюся в невідпорній чорній сукні, а на церемонію, що відбувається о шостій у великому салоні, вдягаю не менш невідпорну білу сукню з тонкої гладенької вовни, рукави до ліктя й оголена шия, але не надто.
Я вважаю себе дуже гарною. Малий кричить дуже голосно, але видовище, певно, було гарне: священник, увесь у золоте вбраний, безліч свічок. Одразу по тому в тому ж салоні накривають великий стіл, а під час цих півгодини розмовляємо в китайському салоні.
Старший дуже сором'язливий, а молодшому заледве двадцять один рік; я кажу це, щоб сказати, що їх доводиться розговорювати і що це втомливо.
Я обідаю між молодшим і Мічкою, навпроти Ліхопоя, який пожирає мене очима. Мічка каже мені, що той дуже закоханий і що, якщо я лише трохи пококетую, він, Ліхопой, поїде за мною аж до Парижа... І що це все ж мало б мене потішити...
П'ють за здоров'я малого, хрещеної матері й хрещеного батька, тоді за тата й маму, тоді за дідуся й бабусю, тоді за всіх по черзі, і щоразу всі встають привітати того, за кого п'ють, цілують його, як годиться; це безкінечні походжання й тости. Піп теж тут обідає.
Гарницький удає дотепника, метушиться... А я тихенько кепкую з усіх із моїм сусідом, який не дурний, дбаючи про те, щоб триматися, як княгиня, що присутня на сільському весіллі, і говорити з ним, мовби з чи не єдиною істотою мого роду [Закреслено: тут]. Бідолашного Віктора посадили між Діною і панною Моллер, дуже милою. Але Діна... Ви знаєте, що я завжди кажу, але тут, у Росії, після двох місяців Полтави, де нею захоплюються її батьки, вона стала геть непристойною, і це слово не надто сильне. По-перше, опереткове вбрання, рукави, що підкреслюють потужність рук; груди окреслені, виставлені, запропоновані, груди майже грізні; ліф із червоного оксамиту вкрай низький, так що білі плями корсажа спершу змушують думати, що весь бюст оголений... І це ще було б нічого, але з усім цим хвалькуватість, погойдування стегнами, руки в боки, манера ставати перед чоловіками й погляди такі зухвалі, непристойні, грубі...
Словом, поведінка, яка дає підстави припускати все, та ще й решту до того...
Вона позитивно божевільна.
Стає по-справжньому ніяково, мені аж хочеться піти геть або сховати голову за завісу.
Тим паче, що я не єдина це бачу: тато, Поль і навіть Мічка приходять сказати мені це в більш-менш суворих словах; здається, Кочубеї та інші говорили про це дуже здивовані, щоб не сказати більше. Це Поль натрапив посеред цих розмов... Але ж вона думає, що справляє невідпорне, п'янке, чарівне враження... І з усім цим простодушні міни й навмисні наївності, які з такою зовнішністю [замазано: є] жахіттям. Гарницький теж, словом, усі кажуть chocking на превелику втіху Олександрові, який підбурює злостивість. Не знаю, що вона собі думає, треба й справді бути дурепою; за столом раптом: «А я ось п'ю за князя Віктора Кочубея!». Це викликало щонайбільш ніякову мовчанку.
Після всіх цих тостів і всього цього доволі поганого щодо кухні обіду ми складаємо родинну кадриль: тато, мама, Поль із дружиною, я з Василем Кочубеєм, Капітан і панна Моллер. Вони таки мусили побачити, що я гарна, ці двоє лихих Помарів, так, гадаю; зрештою, Василь доволі люб'язний, ми ще танцюємо разом, танцюємо коло, по-простому.
Але близько одинадцятої чоловіки відокремлюються й беруться пити, тут завжди так, надто на хрестинах; пробують напоїти попа, який лишається дуже розважливим і самотньо споглядає всіх. Я дуже люб'язна з Мічкою й недостатньо з Ліхопоєм, про якого зовсім забула, і тепер мені прикро, бо бідолашний хлопець не хотів нічого кращого, ніж розмовляти, поки Помари, Поль, тато й Гарницький пили, як губки, у китайському салоні, двері якого зачиняють. Кумедно, чи не так. Час від часу звідти виходив один, трохи запаморочений, потім по нього посилали, і він покидав дам без надмірного смутку. Здається, тут так заведено. Однаково, можна було б і інакше. Але тато й Поль у захваті від цих двох офіцерів, і це щоб їм догодити, говорять між собою на «ти»; Поль розчулюється, освідчується Ліхопоєві й заходиться слізьми, кажучи, що він найщасливіший чоловік у всесвіті.
А князь Віктор приходить завести зі мною й Мічкою дуже довгу розмову про татар, високу цивілізацію й козаків, з якої ніхто з нас мало що тямить.
[замазано: Я трохи заспокоїлася, і вже не час] чепуритися, щоб чоловіки йшли пити з татом і Полем у сусідню кімнату. А до того ж говорити з п'яним чоловіком — це принизливо, хоч вигляд обох героїв усе одно бездоганний. Зрештою, це ж лише другі відвідини, ще й у день хрестин, коли всі піднесені, коли запрошують попа, словом, коли ти... у своєму селі... У них це відбулося б не інакше, бо ж зрештою таки треба запрошувати тутешніх типів. Капітан — особа легендарна... Кажу це зі страху, [замазано: щоб ви про нас] не подумали, ніби ми не шиковні; ми дуже шиковні... тут... Зрештою, [замазано: я роблю два припущення], що ми тут такі ж, як вони, [замазано: Я] добра княгиня, і ми з Василем трішки кепкуємо з цих славних людей. Я вже казала: правду кажучи, мені страшенно важко писати сьогодні ввечері.
Неможливо стулити докупи й двох слів.

Примітки

«Хрещені» — тут хрещений батько й хрещена мати: тато за хрещеного батька, а Марі за хрещену матір.
Піп — православний священник (від рос. «поп»).
Англ. «обурливо», «шокінг» (у Марі написано «chocking»). У Марі по-англійськи.
Фр. «quadrille de famille» — урочиста кадриль, яку танцюють родинними групами.
Фр. «à la bonne franquette» — невимушено, без церемоній.
Фр. «braves gens» — славні, чесні люди (з легким відтінком поблажливості).