Четвер, 28 вересня 1882

Я малюю свою Магдалину, поки Тоні приходить вибрати предмети з мого бюра для портрета. Його система, його мистецтво — нестерпні, це не мистецтво. Ремесла він вас навчить добре, але в усьому іншому впливає розкладливо, тож я слухаю його лише в тому, що стосується учнівських речей. Та й не він навчить ремесла живописця. Його фактура суха, бліда й немічна, і коли він каже, що, тільки-но в мене буде розпочатий етюд, він покаже мені пензлем, по свіжій фактурі, як треба робити... Ах ні! Оце якраз і занапастило б мене відразу, хоча б через страх робити, як він.
А так я завжди радитимуся з ним, та й із Жюліаном теж.
Я кажу йому, що більше не хочу робити свою картину, бо не почуваюся на силі, і він вважає це дуже розважливим, тим паче що замість готуватися до неї [замазано: дуже розумними] етюдами я ходила робити таємні етюди на Гранд-Жатт.
Він боїться, що та превелика праця, яку я на себе візьму, не дасть тих результатів, про які я мріяла. Він хоче, щоб я зосередилася й робила етюди вдома, окремі шматки, віддаючи все, що зможу.
А я відповідаю йому, що це ні до чого не приведе, я не вмію писати, і що більше я б'юся, то сухіше, то паперовіше, то тонше виходить. А щодо картини, то він дуже помиляється, гадаючи, що я зроблю її краще за кілька місяців; що до рисунку, пози, компонування — то це ніколи не буде інакше, ніж зараз, картина готова, а щодо живопису — тут потрібне лише певне чуття, а воно не набувається; щодо того, щоб зробити гарний шмат живопису, то я цього ніколи не зможу, тож відмовитися робити її зараз, сподіваючись зробити краще згодом, — це все одно що відмовитися назавжди від цього жахливого мистецтва, що мучить [замазано: я не кажу йому цього, бо мала б вигляд, ніби це через те, що він] сказав про задум зробити картину. Але я виказую йому свою зневіру, а він каже, що це чудово, що він теж зазнавав такого відчаю, що бачив його в інших, що це доводить тощо, тощо. Зрештою, я з ним не згодна: якщо ця картина не може бути зроблена, то портрет чи просту голову я зроблю ще гірше, бо там усе у виконанні, а ще гірше — будь-який сучасний сюжет. Без сюжету, без виразу.
Робіть етюди, учіться писати. Та коли я цього ніколи не зможу!
Брезло за три роки писала так, що цей самий орлеаніст заохочував її виставлятися, це було 1879 року. Він наводить мені всі відомі імена тих, кому, за його словами, знадобилося сім, вісім, десять і п'ятнадцять років... Мені байдуже.
Ось уже майже чотири роки... Зрештою, за кількістю років я там, де була Брезло у 1880-му, на її другому Салоні, де її розмістили в зовнішній галереї, яку Вольф назвав Моргом.
А Бастьєн тоді сказав, що в її портреті не було нічого, тільки в маленькій картині, розміщеній у тому ж Морзі, було, може, щось.
Отже, це було не дуже сильно. Що ж, математично я на тому самому місці. Я не хочу йти швидше за неї. Але я не вважаю себе рівною їй за силою, тобто й сама не знаю, вона тоді ще не важилася на пленери. Я все повторюю те саме. Я в розпачі... Я б добре зіграла якусь трагічну роль, таку собі імпровізацію; я почуваюся на висоті серед снігової пустелі, усе біле, усе порожнє, усе холодне.
Усвідомлювати — це жахливо! Ось до чого мене привели п'ять років праці, і нічиєї провини в цьому немає... Якби йшлося про те, щоб... мучитися, як я, аби досягти свого, це було б надто легко. Тоні все повторює, що я навдивовижу обдарована, що в мене надзвичайні здібності, але що мені бракує послідовності в роботі і що я нервуюся, бажаючи йти швидше, ніж це можливо. Та ні ж бо, адже я малюю вже чотири роки. І... І більше нема чого сказати...
Ніхто не винен у тому, що я — геній, уражений нездатністю.
Я побачуся з Жюліаном... Зрештою, він пристане на мою думку не для того, щоб мені догодити, а тому, що я переконлива; коли я беруся щось доводити, то з таким запалом, що зі мною погоджуються, і я сама ж і впіймана, бо дуже часто мені хотілося б, щоб мене заспокоїли.
Тоні... Ось уже три роки він мене заспокоює, але якщо я наполягатиму... Я вже бачу ту мить, коли він скаже мені, що я маю рацію і що мені краще зайнятися чимось іншим. І ото буде гримаса!
Зрештою, я спробую зробити цю картину, і якщо вона не вдасться, то краще вже провалити її, ніж щось інше... У портреті, у картині на виконання ніщо мене не врятує, тоді як тут... Мені й справді треба на цьому наполягти, бо ж зрештою орлеаніст, який дає мені поради, каже, що, коли я відмовлюся, це буде велика тривога, якої він позбудеться. Бо ж він дурень! Хіба не він радив мені робити її в майстерні, переписуючи етюди, зроблені надворі, тобто розводячи краплини вина у цеберках води. Це його живопис, це його мистецтво, ось чому його картини бліді, правильні й нудні до... Та краще вже піти позувати для портрета Амелі...