П'ятниця, 22 вересня 1882

Учора я віднесла рибалку до Тоні, він непоганий, та й годі; Тоні вважає, що він [Закреслено: оригінальний,] дуже добре скомпонований, що вираз голови дуже добрий, що це добре на полотні. Але письмо тонке, краї сухі, дідок не скупаний у повітрі — ці зауваги і Тоні, і мої: я це знала. Тоді я заговорила про свій поступ, про свою роботу й мимоволі припустилася помилки, виказавши свою зневіру, ту малу довіру, яку сама в собі викликаю... Я позувала сьогодні, і цей телепень каже мені, що говорив про мене з Жюліаном — про мої спроби, про мої амбіції.
Зрештою, учора я викликала в нього жаль, і вони разом із Жюліаном вирішили, що мені варто робити прості етюди в майстерні, що труднощі пленеру понад мої теперішні сили й що це мене знеохочує. Він каже мені це з такою обережністю, що я ледь стримуюся, щоб не заплакати. Гадаю, він думає, що я в розпачі через те, що не вдався дідок, на успіх якого Жюліан дозволив мені сподіватися, і хоче вберегти мене від того, що вважає за відчай.
Він завжди повторював мені, що ніхто не йде швидше, що я йду дуже добре, і багато сміявся з мого бажання йти швидше за природу. Ще вчора — що я навдивовижу обдарована, що мені лише треба продовжувати, і ось я все зіпсувала своїми безглуздими вчорашніми скаргами та своїм пригніченим сьогоднішнім виглядом; я більше не віритиму в підбадьорення, я показала себе надто нещасною, щоб не вірити, що це жаль.
А потім... Зрештою, удару завдано: пленер знеохочує мене своїми труднощами. Мені потрібні прості майстерняні етюди, казали вони. Отже, моя картина... Я навіть не наважилася про неї заговорити; це наче повітря стало свинцем і тягне мені шкіру обличчя до землі, а в руці вогонь...
Оскільки я скаржуся, оскільки мала дурість дати побачити велич своїх амбіцій, ці двоє чоловіків можуть лише давати мені розумні поради, бачачи, що для мене це ні гра, ні розвага... І що я через це в розпачі. Тож, наче двоє чесних лікарів, вони приписують мені рішучі ліки.
З усього цього випливає, що я не в змозі написати постать... Картину, бо майстерняний етюд завжди зійде, тоді як... Не слід було показувати себе враженою, наче я покладала шалені надії на дідка... Я більше не дізнаюся правди, а ще... Брезло.
Брезло випереджає мене на два з половиною роки. Що це доводить? Нічого, бо два роки тому вона була сильніша, ніж я сьогодні, ба навіть три роки тому. Вона малює шість із половиною років, а я рівно чотири. Рисунок я не рахую ні їй, ні собі.
Отже, якщо у 1884 році я не зроблю того, що вона зробила торік, я нижча за неї. Мені не треба чекати цього, щоб знати.
Ось уже скоро п'ять років я працюю. І ось уже рік терплю муки. Жорстокі страждання, запевняю вас, — утратити добру думку про себе, упевненість, відвагу, надію. Працювати лише з жахливим переконанням, що це ні до чого не веде. Ось що паралізує. І ніщо не може мене підняти, окрім доброго полотна... А це неможливо в цій душевній руїні...
Адже я й сама визнаю, що Брезло випереджає мене на два з половиною роки...
Так, а я мріяла попри це її випередити... Хоч і важко бути обдарованішою за неї...
Дива й феномени рідкісні, кажуть навіть, що їх майже не буває. Зрештою, усе, чого я прошу, — це йти, як вона; отже, тріумфувала вона 1881 року, тож у мене є час до 1884-го... бо 1881 року вона малювала п'ять років і три місяці, [замазано: тоді як я] малюватиму п'ять років і дев'ять місяців. (Я завжди беру травень — через Салон).
Зрештою, варто зважити лише на одне. На те, що я не змогла зробити свого дідка дуже добре, що мені пощастило натрапити на оригінальний, цікавий, мистецький сюжет — і я нічого не змогла з ним зробити. Ось де чудовисько.
Мій погляд щойно впав на полотно картини... Я без сил, усе скінчено, цілковите знищення всієї істоти... І навіть риторики немає, щоб виразити цю розгубленість, яка відбирає в мене силу буквально тримати перо... Тепер виправдання: дощило, і мене щоразу переривали посеред виконання якогось шматка, це правда... Не слід було показувати це полотно, яке я ще не вважала за придатне для показу, але дощило, і я хотіла поради, бо не могла працювати. Тож, побачивши це безсилля, він каже, що пленер для мене надто важкий... А завтра я повертаюся на Гранд-Жатт і з енергією, з люттю відчаю почну все знову.
Учора ми обідали у Вірофле в маркізи де Ламбертьє. Мав бути Каролюс, але погода була така кепська, що в нас нікого не було.
А впійманою, як завжди, опинилася бідолашна я. Пані де Ламбертьє — це та вдова Шароне, десятиразова мільйонерка, що вийшла за маркіза п'ять років тому. Але того ж дня по весіллі чоловік виїхав до свого замку, який звелів собі викупити, сказавши дружині: моя люба, ми поєднали наші капітали, а не наші серця. По суті, це не така вже й підлота, бо ж зрештою він дав їй титул, якого вона так прагнула, а вона викупила маєтки й дала, на що їх утримувати... Послуга за послугу. І розрахунок цього пана доволі непоганий, бо дама не має змоги знеславити свого чоловіка з огляду на свою бридкість, гладкість і простацькі манери. Та вона, здається, мріяла про чоловіка по-справжньому, і її стара мати скаржиться кожному, хто схоче слухати, що маркіз не схотів виконувати подружніх обов'язків щодо своєї доньки-бегемота. У її бегемоті щонайменше 18 п.[sic]