❦
Четвер, 31 серпня 1882
Jeudi 31 août 1882
Я плакала над останніми сторінками книжки — над смертю великого, величного Марікса.
J’ai pleuré sur les dernières pages du livre, la mort du grand, du sublime Maryx.
А тепер треба було б дати її комусь прочитати; я хотіла б, щоб тут була маленька американка або ж Тоні. Я не можу тримати свої враження при собі, треба... Та не про це йдеться. Я малюю свою Магдалину; у мене є чудова для цього натурниця, до того ж я бачила потрібну мені голову три роки тому, і в цієї жінки якраз такі риси й навіть такий напружений, страшний, відчайдушний вираз. Гадаю, ця книжка завдала останнього удару — я мрію лише про глину й мармур, але цю картину мені треба зробити, і я ще поборюся. Тільки от у голові в мене стільки прекрасного, що можна зробити, у скульптурі, звісно. Що чарує мене в живописі — це життя, це сучасність, рух речей, які бачиш, але як сказати?... Окрім того, що це безнадійно важко, майже неможливо... Воно не зворушує! Ніщо в живописі не зворушило мене так, як Жанна дʼАрк Бастьєна-Лепажа, бо там є оте щось таємниче, незвичайне... Почуття, зрозуміле митцем, досконалий, напружений вираз великого натхнення.
Maintenant il faudrait le faire lire à quelqu’un, je voudrais que la petite Américaine soit là, ou bien Tony. Je ne puis pas garder mes impressions pour moi, il faut... Mais il ne s’agit pas de tout cela. Je dessine ma Madeleine, j’ai un modèle qui est admirable pour cela, du reste j’ai vu la tête qu’il me faut, il y a trois ans et cette femme a justement ces traits et même cette expression intense, terrible, désespérée. Je crois que ce livre a porté le dernier coup, je ne rêve que terre et marbre mais j’ai ce tableau à faire et je lutterai encore. Seulement j’ai dans la tête tant de belles choses à faire, en sculpture bien entendu. Ce qui me charme dans la peinture c’est la vie, c’est la modernité, le mouvement des choses qu’on voit, mais comment dire ?... Outre que c’est désespérément difficile, presque impossible ... Cela n’émeut pas ! Rien dans la peinture ne m’a touchée comme la Jeanne d’Arc de Bastien-Lepage, car il y a là ce je ne sais quoi de mystérieux, d’extraordinaire... Un sentiment compris par l’artiste, l’expression parfaite, intense d’une grande inspiration.
Зрештою... Він пішов шукати там щось велике, людське, натхненне й водночас божественне, те, чим це було по суті і чого ніхто до нього не зрозумів.
Enfin... Il est allé chercher là quelque chose de grand, d’humain, d’inspiré et de divin en même temps, ce que c’était en somme et ce que personne n’avait compris avant lui.
Що поробили з Жаннами дʼАрк! Боже праведний, материн хрест! Це як ото Офелії та Маргарити! Він саме робить Офелію, і вона, я певна, вийде божественна. А щодо Маргарити, то я, нікчемна, маю задум зробити одну... Бо тут є мить, яку варто побачити... Як для Жанни дʼАрк... Це коли дівчина — не оперна Маргарита в сукні з тонкого кашеміру, а сільська дівчина чи з містечка, проста нерозбірливо, не смійтеся, людяна, якщо ви розумієте — ви не смієтеся, — коли дівчина, доти незбентежена1, повертається у свій садок після зустрічі з Фаустом і спиняється з напівопущеними очима, дивлячись удалину, наполовину здивована, наполовину усміхнена, наполовину задумлива, відчуваючи, як прокидається в ній щось нове, незнане, чарівне й сумне... Ці руки ледь утримують молитовник, який ось-ось вислизне.
Qu’a-t-on fait des Jeanne d’Arc ! Bonté divine, la croix de ma mère ! C’est comme les Ophélie et les Marguerite ! Il est entrain de faire une Ophélie, ce sera j’en suis sûr divin. Quant aux Marguerite, moi chétive, j’ai le projet d’en faire une... Car il y a un moment à voir... Comme pour la Jeanne d’Arc... C’est lorsque la jeune fille, non pas la Marguerite d’opéra en robe de fin cachemire, mais la fille de village, ou de petite ville, simple illisible ne riez pas, humaine si vous comprenez vous ne riez pas, lorsque la jeune fille introublée [sic] jusqu’alors rentre dans son jardin après avoir rencontré Faust et s’arrête les yeux à moitié baissés, regardant au loin, moitié étonnée, moitié souriante, moitié pensive et sentant s’éveiller en elle on ne sait quoi de nouveau, d’inconnu, de charmant et de triste... Ces mains tiennent à peine le livre de prières près d’échapper.
Задля цього я поїду в якесь німецьке містечко й зроблю це наступного літа... Але ж, Боже мій, що я взагалі зробила за все це літо? Нічого! Та й, мабуть, я не змогла б здійснити це зараз, а Маргарита може ще зачекати.
Pour cela j’irai dans une petite ville d’Allemagne et je le ferai l’été prochain... Mais mon Dieu qu’ai-je donc fait tout cet été ? Rien ! D’ailleurs je ne le pourrais peut-être pas mettre à exécution à présent, et Marguerite peut attendre encore.
Але ж моя картина... Її так прекрасно, так велично було б зробити. Чи не краще було б зачекати ще рік, щоб краще опанувати засоби виконання...
Mais mon tableau... C’est si beau, si sublime à faire. Ne vaudrait-il pas mieux attendre encore un an pour être plus en possession des moyens d’exécution...
Ах! я божевільна — мала б учити граматику, а думаю лише про те, щоб писати поеми.
Ah ! je suis folle, je devrais apprendre la grammaire et je ne pense qu’à écrire des poèmes.
Я мала б щодня ходити до майстерні до третьої години, а потім ліпити три-чотири години.
Je devrais aller tous les jours à l’atelier jusqu’à trois heures et puis modeler pendant trois ou quatre heures.
Ось де правда. То чому ж я цього не роблю? Чому в цьому світі так?...
Voilà la vérité. Et pourquoi ne le fais-je pas ? Pourquoi est-ce ainsi dans ce monde ?...
Щоправда, істоти, слабші за мене, дозволяють собі робити картини, але це ті, хто вже досяг свого і не може піти далі; я не сильна, але можу стати сильною, зате маю втіху, що я лише на початку, бо ж, зрештою, я працюю всього менше пʼяти років. А старий Робер-Флері чотири роки малював, перш ніж торкнутися фарби, а скільки таких, що по два роки сиділи над гіпсом і роки — над рисунком. А я ж малюю добре й починаю писати непогано, і в тому, що я роблю, є життя, воно говорить, воно дивиться, воно живе... То що ж? Нічого, працювати... От тільки я не бачу своєї величі в живописі... Тобто...
Il est vrai que des êtres moins forts que moi se permettent de faire des tableaux mais ce sont ceux qui sont arrivés et ne peuvent aller plus loin, je ne suis pas forte mais je puis le devenir, mais j’ai la consolation d’être au début, car enfin il n’y a pas cinq ans que je travaille en tout. Et Robert-Fleury le père est resté quatre ans à dessiner avant de toucher à une couleur, et combien y en a-t-il qui sont restés deux ans au plâtre et des années au dessin. Et je dessine bien moi et je commence à peindre pas mal, et il y a dans ce que je fais de la vie, cela parle, cela regarde, cela vit... Alors quoi ? Rien, travailler... Seulement je ne vois pas ma grandeur dans la peinture... C’est-à-dire...
Я збентежена, я вже не знаю... Я збентежена...
Je suis troublée, je ne sais plus... Je suis troublée...
О божевільна! передусім треба знати своє ремесло, бо якщо... По-перше, я погано пояснюю; я сказала, що мислителі в живописі були виконавцями восьмого ґатунку... Можливо... Але думка, краса й філософія живопису — у виконанні, у точному розумінні життя... Ухопити життя тонами, що співають, а всі справжні тони співають. Будь-хто чи будь-що, точно відтворене, — це шедевр, бо це саме життя; до того ж є ще великі натхнення, як ото Жанна дʼАрк Бастьєна, але інакше навіть простий портрет може бути взірцем, бо це людська істота, жива, з усім, що її хвилює, з усім, що вона відчуває, її очі, її плоть... Я не вмію цього пояснити...
Ô folle ! il faut avant tout savoir son métier, car si... D’abord je ne m’explique pas bien, j’ai dit que les penseurs en peinture ont été des exécutants de huitième ordre... Peut-être... Mais la pensée, la beauté et la philosophie de la peinture sont dans l’exécution, dans la compréhension exacte de la vie... Saisir la vie avec des tons qui chantent et tous les tons vrais chantent. N’importe qui ou quoi exactement reproduit est un chef d’œuvre car c’est la vie même, maintenant il y a en plus les grandes inspirations comme la Jeanne d’Arc de Bastien mais autrement un simple portrait peut être un modèle car c’est un être humain, vivant avec tout ce qui l’agite, tout ce qu’il sent, ses yeux, sa chair... Je ne me fais pas comprendre...
А щодо скульптури — то ви, виходить, думаєте, що в ній немає виконання? Що ж, майже немає; тут більше — тут творення... Так, омана ліній і кольору — це жалюгідний клопіт; тут виконуєш, у скульптурі ти вправний, але по-іншому — добрий, ти твориш. Це правда, реальна, ціла, справжня істота, якій ти, якщо ти митець, передусім даруєш життя! Думку, потаємний, або таємничий, або великий сенс, якщо ти зворушений і якщо в тобі є священний вогонь. Матеріальна праця є в обох, але в скульптурі вона простіша, благородніша, більш... чесна, якщо можна так сказати... Зрештою, у неї можна вкласти ту іскру, ту найвищу таємницю чогось, що є в тобі, що божественне і чого я не вмію висловити... Загалом, хоч з якого боку глянь.
Quant à la sculpture, vous vous imaginez donc qu’il n’y a pas d’exécution ? Eh bien presque pas, il y a plus, il y a la création... Oui la tromperie des lignes et de la couleur sont des misérables préoccupations, on exécute, on est habile en sculpture mais autrement bon, on créé. C’est la vérité, l’être réel, entier, véritable auquel si vous êtes artiste vous communiquez la vie d’abord ! Une pensée, un sens intime ou mystérieux ou grand, si vous êtes ému et si vous avez le feu sacré. Il y a le travail matériel dans les deux, mais dans la sculpture il est plus simple, plus noble, plus... Honnête si je puis dire ainsi... Enfin on peut y mettre cette étincelle, ce suprême mystère de quelque chose qui est en vous, qui est Divin et que je ne sais pas dire... En somme de quelque façon qu’on y regarde.
Примітки
Слововигадка Марі: introublée [sic]. ↩