П'ятниця, 7 липня 1882

Мене трохи мучить моя записка до батька.
Слід було б принаймні сказати про це мамі, бо я навіть не тішуся цією дурною помстою... Помста завжди здається дурною, коли вже не гніваєшся.
Поль, якщо вірити телеграмам, дуже хворий, а мама в такому стані тривоги, що аж жаль на неї дивитися, вона ледве ноги тягне. Ми розмовляємо [викреслено: але ледь-ледь] лише задля того, щоб не виставляти напоказ, що не розмовляємо... А втім, гадаю, вона каже собі з тією неймовірною дитячою безтурботністю, що все минулося. Бідолашна жінка... Мені тепер здається, що я навмисне роблю з усього страховиськ... І, як по правді, треба визнати, що вона безтурботна й несвідома життя... Та й годі, тільки коли лютуєш, то драматизуєш усе, і, зрештою, я не знаю, чи маю рацію в гніві, чи на холодну голову. Якщо судити як стороння людина... Але як донька, а саме така я, хоч би що робила... я не можу думати про неї нічого поганого серйозно, бо вади в неї є, але разом із ними й відданість, нехай дурна відданість, якщо хочете, але це байдуже, чи майже байдуже... Та й до того ж не переробиш своєї натури, вона не вміє бути кращою, хоч і любить своїх дітей; погляньте лишень на її поведінку під час хвороби Поля й моєї... Одне слово, це зворушливо.
Хоч би що ти собі казав!.. Одне слово, краще не судити власну матір, бо ти її любиш, і попри всі свої бунти, повертаєшся до цього почуття, — не вмію висловитися...
Схоже, ми лишимося в цьому будинку: той, про який я доручила Емілю довідатися, надто дорогий і ще не готовий; він снідав із нами, доволі кумедний. Здається, мені вдається колір.