Субота, 18 березня 1882

Я переробляла її тричі, але все, її вже не повернути. Тож я їду на денний бал, що його дає адмірал Кранц на борту «Кольбера» у Вільфранші; запрошення прислав Лагірль, приятель Гавіні... Мені треба було взяти реванш за вечір «Фауста», коли я була така негарна, а ще — сама не знаю, що за хохму я завела за два дні [замазано: хочу видаватися] з Помаром, я й не дуже бачу, що тут смішного, але мене бавить розповідати про це з ранку до вечора. Помар — це герцог де Помар, іспанець із колоній, за яким бігають усі панянки, бо в нього 600 тисяч франків ренти. Його мати вдруге вийшла заміж за лорда Кейтнесса й була викинута з лондонських салонів через книжку, де вона ганила англійське товариство. Цю причину наводять їхні ж друзі. Тепер, оскільки Помар дуже відданий син і ще не ощасливив жодної дівчини, повнолітньої чи неповнолітньої, — о, кажуть, що він не син своєї матері і що леді Кейтнесс не дозволяє йому одружитися. Ясно одне: що він дуже багатий і дуже гарний хлопець. Ми зустрічалися в Монако в дні Фора і одного вечора у Французькому театрі, кілька днів тому, і він на мене дивився, я визнала, що він гарний хлопець, не знаючи, що це партія в шістсот тисяч франків ренти, — і ось я їду до Вільфранша, протуркотівши Божидарові й моїй родині всі вуха про мій майбутній шлюб із Помаром. Мама, тітка, тато, Божидар, Савін і я — у сукні з шовкового мусліну, дуже тонко зібраного, із муаровим корсетом по-селянському, шнурованим, із зібраними рукавами й шемізеткою, у капелюшку-бебе з італійської соломки з білими перами й білою стрічкою. Чорні черевички. Я дуже гарненька, і Помар на мене дивиться, і серце моє калатає, наче це насправді. Спершу я мала справжнє хвилювання від думки, що опинюся серед цього ніццького товариства, а потім — я так мало виходжу, що щоразу це наче хвилювання дебюту.

Прикро те, що там була тисяча двісті осіб, і в цій тісняві годі було розшукати одне одного, а я нікого не знала, і Помара мені не відрекомендували.