Четвер, 16 лютого 1882

Здається, старий Жюліан написав, але я не дала йому адреси, і лист загубився. Перший день Карнавалу... Наш екіпаж найгарніший, після одного, що видався мені кращим. У нас брек, задрапований ліловою сатинеткою, і у нас доміно в стилі Ватто з білої вовни з ліловими плісе, рясно вкриті пармськими фіалками й стрічками, що тріпочуть на вітрі.
Та яка ж різниця з італійськими Карнавалами: тут це парад купи бідних місцевих, що погуртувалися й спорудили вози й кавалькади, аби вхопити приз; і народ, що жбурляє конфеті, і чужинці, що дивляться на це зі своїх балконів. Нема ні молоді, ні бонбоньєрок, ні букетів, ні завʼязаних інтрижок.
Це плинне й космополітичне населення не може дати уявлення про Карнавал в Італії, де долучається аристократія, митці; як торік віз вілли Медічі в Римі...
Ніцца гарна, мальовнича, але вона має... або не має... Байстрюцький край, край без характеру, край, який я однаково люблю, але...
Може, якби я проводила сезон у Ніцці, Карнавал мав би принади... але ні, ці англійці й голландці, що приїздять плести інтриги, або парижани та інші, що відʼїжджають до Монако... Словом... Не знаю; як на мене, цей Карнавал — лише парад возів і вершників, вельми немистецький.
Лінзінген і княгиня Ерістова були з нами. О пʼятій ми їдемо на вокзал зустрічати тітку й Божидара, і всі разом ідемо вечеряти в London House, де, звісно, почуваємося як удома. Тато й тітка майнули до Монако сьомогодинним потягом. Приїзд Божидара трохи пожвавлює весь дім.
А я думаю про своє малярство і про того мерзенного журналіста з «Le Pays». До речі, про журналіста: Лімузен із «Vie Mondaine» (ніццький «Figaro») зайшов, поки ми вечеряли, його посадили, він дуже хвалив наш віз, і я потисла йому руку, як побратимові, бо я ж, виявляється, журналістка.
Бо що ж... адже зрештою, якщо ми колись знову зустрінемося, Кассаньяк і я... Це, мабуть, буде так, як уже траплялося мені знову бачити людей: певним чином побачити їх у вимріяних обставинах і побачити холодно, вони тебе вже не цікавлять, і заледве, повернувшись додому або через тижні, ти пригадуєш і кажеш собі: о, я ж бачила такого-то, що колись посідав усі мої думки, я його бачила — ти про це навіть не подумав, побачивши його, попри всі ті мандри, у які він пускав твою уяву... Я плутаюся, але ось вам живий приклад: дивовижний... але дурний Еміль дʼОдіффре, ви ж памʼятаєте, га? Так от, я зустріла його два роки тому в пані де Лессепс і... геть нічого. А від нього ж моє пʼятнадцятирічне серце добряче калатало, я впізнаю це по проблисках; це минуло, забулося, але так само було й із шаленим захопленням огидним Лардерелем. А щодо цього клятого Антонеллі, то я довіку лишуся ображена тим, що вдавала, ніби кохаю цього хлопця, який мені не подобався, що даремно, по-дурному задурювала собі голову (аби довести, що я не закохана в брата Еміля з Біди-й-Мотузки)... Істота, яка мені ніколи не подобалася. Доводиться вірити, що в житті бувають такі дурниці, незбагненні, дурні непослідовності... У мене скрізь були прикрощі, і про всіх, хто мене... розважив, лишаєш собі такий собі поблажливий спогад, ніжність до того, що могло б стати слабкістю, тоді як цей маленький римлянин... я згодом дізналася, що він, мабуть, отак напивався, я бачила його під чаркою... Тьфу. Отже, я ж щовечора засинала з думкою про те, як знову побачу Одіффре... А побачила його, як і купу інших... Та ви скажете — це не те саме, бо ти ж запевняєш, о піднесена мисткине, що Кассаньяк — фатальний чоловік... Зрештою, якби я помилялася, то довелося б усе починати спочатку, його ще треба було б знайти... Мої лінощі опираються цьому припущенню...