Вівторок, 7 лютого 1882

Мене вбито. Вольф присвячує два десятки найулесливіших рядків панні Брезло... А втім, це не моя провина. Кожен робить за тим, як його обдаровано. Вона вся віддана своєму мистецтву, а я вигадую собі сукні, мрію про драпування ліфів, про реванші в ніццькому товаристві. Я не хочу сказати, що мала б її талант, якби робила, як вона, — вона йде за своєю натурою, я за своєю.
Але в мене опускаються руки... Бо я відчуваю своє безсилля до такої міри, що хочеться відмовитися від цього навіки. Жюліан сказав би, що я зробила б стільки ж, якби захотіла. Захотіти! Та щоб захотіти, ще треба й могти. Ті, хто досягає успіху з «я хочу», самі того не відаючи, спираються на таємні сили, яких мені бракує. І подумати тільки, що часом я не лише вірю у свій майбутній талант, а й відчуваю священний вогонь генія!! О печаль.
Принаймні тут нема нічиєї провини, це менше доводить до сказу. Нема нічого жахливішого за думку: якби не той чи якби не оце, я, можливо, мала б це.
Я гадаю, що роблю все, що можу, і не доходжу ні до чого.
А гарячка вже два дні знову, у мене руки й ноги мов перебиті. А вигляд сяючий, я гладшаю.
О Боже мій, зроби так, щоб я помилялася і щоб усвідомлення моєї посередності було лише несправедливістю!