Понеділок, 2 січня 1882

У мене знову гарячка, бо я застудилася, працюючи біля вікна, звідки тягне вітром! Та байдуже, це з кожним може статися.
Гарна пані з Полтави, пані Волковицька, вечеряла в нас, вона бачила мене застудженою... Ах!! я лютую, коли мене називають хворою.
У мене нічого з легенями, а мене мають за сухотницю! А оскільки я не виходжу заміж, то, може, є якісь добродії, які приписують мені нещасливі пристрасті до їхніх скелетів! Це потребувало б розлогих пояснень, [замазано] у мене жахлива думка, що мене щадитимуть у Тоні через те, що я хвора! Та, дякувати Богові, вигляд мій ще пристойний... Хочете, я вам скажу! Що ж, я наполовину божеволію від дрібних прикрощів моєї родини! Я дійшла до того, що скрізь бачу пастки під приводом здоров'я. У кожному жесті я бачу пігулку, мою [замазано] мікстуру чи якусь ковдру, щоб уберегти мене від протягу. Треба самому зазнати цих тисячі любих переслідувань, щоб зрозуміти, до якої міри я знервована.
Я вже не вірю у щирість жодної поради; мене заморочили цими тисячами дрібниць, що складають нескінченне пиляння моєї хвороби; я мала необачність кричати, та що більше я кричала, то дужче вони намагалися приховати ці прискіпливі піклування, і ви ж легко вгадаєте ці злигодні й дрібні дурні та наївні хитрощі, що тільки ще більше мене дратували. Чи треба було зачинити вікно — мама вдає, що цокоче зубами, або розповідає про взірцеву розважливість пані такої-то, яка через звичайнісіньку нежить злягла й закуталася у фланель. Словом, ці добрі люди зробили мене підозріливою й одержимою, мов справжню хвору... І, навіть пишучи це, мені здається, що ви вважаєте мене хворою, дуже хворою, пропащою, і то тим більше, що я цьому опираюся!! Кажу вам — це безум, який я усвідомлюю.
А я ж [замазано] уже виходжу [замазано: не випрошуючи] дозволу тощо. Мені так дорікають, що я божевільна, що я вдягаю... черевички на фланелевій підкладці, вовняну сукню й велике видрове манто — вбрана, словом, на десять градусів морозу. Гаразд. Виходимо в купе, утрьох, усе наглухо закрите, за десять хвилин у коробці двадцять градусів, і я геть мокра. У перші дні я нічого не казала, прибільшуючи свою розважливість, мов великі навернені лиходії, а сьогодні виходжу о другій, гарна погода, два чи три градуси тепла, я запрошую з собою Діну й Ніні, щоб бути веселою й не мати прискіпувань старих...
Я відчиняю вікно — Діна відвертається, щоб стримати обурення й не виказати його, а Ніні вся в благаннях і сльозах!! Уявіть мій стан. А я ж мала шалений задум поїхати на два місяці відновитися й малювати на пленері з Полем, його дружиною та Діною! Прощавайте, радісні сподівання на добрий гумор, бадьорість, спокій і працю, прощавай, подорож, прощавай, карнавал [замазано: Неаполя, мило, канікули, заради свят.]
Я розповідаю про свою манеру прогулюватися лікареві, який дозволяє і наказує [замазано: лишати] вікно відчиненим.
Ах! як це все втомлює!
Ми зустріли Кассаньяка в екіпажі приятеля, який правив парою гарних коней. Ви ж пам'ятаєте, що мама бачила його так само незадовго до його одруження і що мене це колись чомусь обурювало; Кассаньяк у високому молодечому екіпажі здавався мені якимось, сама не знаю, занепадом. Ми сказали кучерові їхати швидше: ми хочемо когось наздогнати, — і кучер так зманеврував, що ми зустрілися тричі; цей чоловік усе розгадав, закладаюся; три молоді жінки й Кассаньяк, який проїжджає... Ні кучер, ні воротар у тому не засумнівалися б. У цьому колі він легендарний.
Першого разу ми проїхали так близько, що, коли його очі зустрілися з моїми, я мало не відсахнулася назад, та стінка купе одразу мене сховала. Я дуже невдоволена: у мене був кепський вигляд, незграбно закутана у своє хутро поміж цими двома жінками, я сиділа на задньому сидінні, упираючись колінами в [замазано] спереду.
А втім... він мені ніщо, зі свого високого екіпажа... Загалом мені все це байдуже. Це відкладено, відкладено, відкладено, я все чекаю, бідолашна простачка, на всі ті відплати, що їх мені належить узяти... А запалює мене моє малярство; я не почуваюся гідною сказати «моє Мистецтво», [замазано: це звучить зухвало] з вуст нікчеми. Щоб [замазано] про Мистецтво та його прагнення чи натхнення, треба вже бути кимось, інакше маєш вигляд смішного дилетанта, або ж [замазано: радше] є тут... сама не знаю що недоречне, що ранить те [замазано: вище], що є в моїй вдачі, — це наче зізнаватися в якомусь прекрасному вчинку... фальшивий сором, словом.