Неділя, 2 жовтня 1881

Здається, ніби це наснилося, коли виходиш із цієї кривавої мерзоти. Кориди. Огидна різанина шкап і корів, де чоловіки, схоже, не наражаються на жодну небезпеку і відіграють ганебну роль. Зрештою, єдині цікаві для мене миті — це коли чоловіки качаються по землі; одного з них потоптав бик, і то справжнє диво, що він урятувався, тож йому влаштували овацію. Кидають сигари, капелюхи, які дуже спритно жбурляють назад, не сигари, а капелюхи. І махають хустками, і ревуть, як дикуни... Власне, овація адресувалася іншому, не тому, що впав, байдуже. Публіка їх знає і має своїх улюбленців; для мене то маріонетки різних кольорів. Це жорстока гра, але чи весела вона? Ось! Так от, ні, вона не захоплива й не цікава, вона жахлива й підла. Цю тварину, нібито розлючену, яку дражнять різнобарвними плащами і в тіло якої встромляють якісь шпаги, ллється кров; що дужче тварина струшується, що вище підскакує, то дужче себе ранить. Їй підставляють бідолашних коней з завʼязаними очима, яких вона розпорює, кишки вивалюються, кров ллється, кінь, одначе, підводиться й до останньої миті слухняно кориться чоловікові, що часто падає разом із ним, але з ним самим майже ніколи нічого не стається. Ця чорна кров на піску й ця червона, мов багрець, кров на спинах биків — особливо був один чорний, коли ми прийшли, він був неначе в багряних стрічках; я спершу подумала, що його прикрашено стрічками, бо ці піки, встромлені в його шкуру, струменіли. А коли коні поздихали, бій триває вже з чоловіками — тобто десяток іспанських недоумків дражнять і всипають уколами бика, який скаче й женеться за ним, але натикається все на той самий плащ. А коли він, поранений, скривавлений, розпачливо ревучи, спиняється й одвертає голову від нападів, йому знову підставляють той червоний плащ і дають стусанів... Тоді публіка тупотить ногами, бідолашна тварина падає навколішки й лягає вмирати в безневинній позі корови, що спочиває на лузі. Її добивають ударом у потилицю. нерозбірливо, наприкінці грає музика, і троє коней, прибраних стрічками, запряжених у щось на кшталт гака, до якого чіпляють труп, чвалом виносять мертвих коней і бика. А потім усе починається знову: троє вершників, знову розпороті коні, а тоді сміховинні й криваві дражніння тореадорів. А коли забʼють із півтора десятка коней і пʼять-шість биків, елегантна публіка вирушає на прогулянку до Буен-Ретіро, одного з найкрасивіших місць для прогулянок у світі, яке я ставлю вище за Булонський ліс, не кажучи вже про Лондон і Відень, і яке краще за римські вілли, — та ні, Рим має такий чар, що ніщо з ним не зрівняється.
Король, королева, інфанти були присутні на бою — понад чотирнадцять тисяч глядачів. І так щонеділі.
І треба бачити обличчя всіх цих похмурих телепнів, аби повірити, що такими страхіттями можна захоплюватися... якби ще то були справжні страхіття! але ці безневинні шкапи й ці бики, які лютують, лише коли їх дражнять, ранять, мучать...
Королеві-австрійці навряд чи весело. Вона нічогенька. Король скидається на паризького англійця — кравця чи біржовика, дуже пристойного. З інфант лише наймолодша мила; невинна Ізабелла сказала мені, що я на неї схожа... А що це її донька і що сама вона та решта її дітей жахливі, я потішена, бо вона справді мила, а поряд з іншими — то й гарненька.
Та... Ми виїхали з Біарріца в четвер уранці й увечері прибули до Бургоса. Піренеї вражають мене своєю величною красою — нарешті виходиш із картонних скель Біарріца. Ми їхали з огрядним паном, що не говорив французькою; ніхто з нас не говорить іспанською, проте він пояснив мені ілюстровану газету й подарував дві квітки на одній зі станцій. І ще юнак, що їхав до Лісабона й тільки й прагнув бути корисним, такий собі англієць із Гібралтару.
Якщо ви гадаєте, що подорож із моїми матінками — то втіха, ви добряче помиляєтеся. Зрештою, це цілком природно: у них немає ні моєї молодості, ні моєї допитливості... Та оскільки це минуло, я більше не говоритиму про їхні безневинні кпини, тим паче що вони такі прискіпливі, що в мене ще буде тисяча нагод про це згадати. Нещасні міни, а потім безглузді питання, удавання, ніби потрапили в якийсь глухий ліс, у край, куди ніхто не їздить. А коли провідник каже, що в Бургосі холодно, — то справжній розпач: і шуби треба було взяти, і що ж тепер робити, що з нами буде. Що за країна! І що там дивитися? Собор — та туди ходять самі англійці... А найгірше те, що все це адресувалося мені в третій особі, або ж нічого не казали, але, говорячи про щось інше, корчили міни! А коли я обурююся, мені кажуть, що нічого не казали і що це я шукаю приводу для сварки.
Вони поводяться так, наче їх змусили до цієї подорожі, від якої вони почуваються нещасними, а нема нічого важчого, ніж воювати з такими мінами: ти упокорюєшся, нічого не кажеш — чого ж я, зрештою, прошу? А проте я й не наполягала: це вони запропонували поїхати до Іспанії, я ж ні на чому вже не наполягаю. Одне слово, ми не щасливі разом, і доки ми будемо разом, це буде маленьке, дуже вдале міщанське пекло.
Отже, Бургос... Ах! вони нестерпні; коли це не болісне упокорення й нарікання в третій особі, то така цілковита байдужість, що аж дивуєшся. Уявіть собі когось, хто тягне линву, до якої привʼязано велику вагу: задихаєшся, тягнеш це каторжне ядро з усіх сил — і раптом хрясь! Уже нічого не відчуваєш, линва лишається в тебе в руці. Це, може, й безглуздо, але я завжди дуже піддаюся впливу свого оточення, і найкращі речі на світі, які можна побачити в товаристві на кшталт цього... Бог знає, що б ти робив, що б казав, які ідеї мав би в іншому оточенні — словом, надто для митця, це дуже тяжко, присягаюся. Усе залежить від!.. сама не знаю чого, від дрібнички — і крила опадають, і лишаєшся дурепою. Куди я йду? Що мені до того Бургоса, Мадрида, музею? Навіщо?
А ще, навіть коли вони часом бувають як усі інші, все одно нічого не виходить — забагато було гіркоти, одне слово, це сумно!
Я все ж зробила ескіз у соборі... Описати його? Хіба це можливо? Це нагромадження орнаментів, строкато розмальованих скульптур, позолоти, фіоритур, оздоб, величне ціле.
Ах! ці напівтемні каплиці, великі ґрати — ні, це справді диво. А надто цей відбиток релігійного романтизму; ці церкви наче кличуть на побачення: береш свяченої води й видивляєшся, кому б стрельнути очима. Як-от той порівняно скромний монастир Картуха. Ми йдемо туди надвечір, що ще дужче підкреслює поезію цих іспанських церков; у соборі показують ту славнозвісну «Магдалину» Леонардо да Вінчі (?). Жах! Насмілюся зізнатися, що мені вона видається бридкою і нічого мені не каже, як, зрештою, і Рафаелі. Ганьба! Ох! байдуже.
А ще каплиця конетабля де Мендоси та його достойної дружини, яка вишивала ризи, що їх показують. Ці сторожі мерзенні: вони мацають картини й скульптури своїми брудними пальцями, щоб краще нам їх показати... Одне слово, від учорашнього ранку ми в Мадриді, сьогодні вранці — у музеї. Ах! Лувр супроти нього зовсім блідий: Рубенс, Філіп де Шампань... та що там, навіть Ван Дейк і італійці! Ніщо не зрівняється з Веласкесом, але я ще надто засліплена, щоб судити. А Рібера! Господи Боже. Ось вони, справжні натуралісти! Хіба можна побачити щось правдивіше, щось так дивовижно, так божественно, так істинно правдиве!
Ах! як же хвилюєшся і як почуваєшся нещасною, коли бачиш такі речі! Ах! як хотілося б мати геній! І ще сміють говорити про блідість Рафаеля й мізерний живопис французької школи!!
О колір! відчувати колір і не писати кольором — це неможливо!
навскоси
Першого разу я мало не задихнулася і мусила щипати себе за руки, щоб не заплакати від захвату.
Сорія прийшов перед обідом зі своїм другом, паном Поллаком (управителем залізниць), і його сином-художником, що працював у Жюліана.
У Сорії жахливі манери: він торкається твоїх рук, а на прощання плечей — одне слово, мене це шокує.
Завтра піду до музею сама. Важко повірити, як боляче може вразити якесь дурне зауваження перед шедеврами. Це болить, мов удар ножем, а коли розсердишся, маєш надто дурний вигляд. А ще в мене є соромливість, яку, можливо, годі пояснити: я не хотіла б, щоб мене бачили, як я чимось захоплююся; одне слово, мені соромно коли мене застають за щирим почуттям, не вмію пояснити тут. Мені здається, що серйозно говорити про те, що тебе схвилювало, можна лише з тим, із ким цілком однаково думаєш...
Добре розмовляється з... ось, я добре розмовляю з Жюліаном, який не дурний, але завжди є дрібка перебільшення, щоб ентузіазм, наприклад, мав глузливий бік, який убезпечує його від насмішки, хоч би якою легкою вона була, або ж просто на той випадок, коли тебе не розуміють... чи не так. Але дістати глибоке враження й висловити його просто, серйозно, так, як ти його відчув... Не уявляю, що змогла б це зробити з кимось, окрім того, кого любила б цілком...
А якби я й змогла з кимось байдужим, це одразу створило б невидимий звʼязок, що дуже сковував би потім, — наче ви разом учинили щось погане; або ж це паризький обмін ідеями, коли трохи вдаєш, ніби дивишся з фахового погляду, щоб не видатися надто поетичним, і говориш про мистецький бік словами, що роблять із цього щось вишукане, але бульварне, — на кшталт: смак, тонкість... А ще — це дуже сильно, це просто-таки найдивовижніше, що можна побачити, і що є в цьому щось справді нечуване. Ось, я ж казала: з Жюліаном у мене добра публіка, я граю, розповідаю і навіть говорю серйозно — це з ним і з де Дайєнс, тобто з де Дайєнс і ним мені розмовляється найкраще, але від цього до... — ціла безодня.

Примітки

Картуха де Мірафлорес — картезіанський монастир поблизу Бургоса, відомий своїм готичним вівтарем і королівськими гробницями. ↩