❦
Вівторок, 27 вересня 1881
Лягаємо пізно, спимо до десятої. Жалюгідні вечори — половина у вітальні готелю, половина в казино, бо я таки наважилася туди ходити.Mardi 27 septembre 1881
Усе це в товаристві Караулевих, одного англійця, а ще того зовсім юного, зовсім юного росіянина. Пан і пані, що нещодавно прибули з Марселя, дуже пристойні, з трьома чарівними дітьми, та вона вчора виїхала. Забравши з собою карикатуру на одну стару фею, що мешкає тут, яку я зробила для неї в двох примірниках.
Tout cela en compagnie des Karaouleff et d’un Anglais et puis le petit Russe tout jeune, tout jeune. Monsieur et Madame débarqués récemment de Marseille, très comme il faut avec trois enfants ravissants, mais elle est partie hier. En emportant la caricature d’une vieille fée qui vit ici et que j’ai faite en double pour elle.
Учора в Байонні всією родиною, сьогодні у Фонтарабії1 і теж із родиною; я ніколи не виходжу без Караулевих. Я хотіла поїхати туди верхи, та корсаж амазонки сидить так погано, та й було б прикро їхати разом із цим Караулевим, якого я не знаю і який нудний. Дружина його дуже вродлива, але не найкращого штибу, та й, здається, надто мало дбають про дитину, та й ці люди часом діють мені на нерви... Фонтарабія чарівна, зрештою, Біарріц такий вульгарний, такий незграбний у своїй вельми банальній красі, що радієш, коли звідти виїжджаєш. І одразу ж, там у маленькому порту — діти-жебраки, з яких легко було б зробити картину. Тільки я спершу хочу побачити Іспанію, і якщо там не знайду нічого кращого, повернуся через Фонтарабію... Я грала, там є рулетка, але, програвши сорок франків, узялася за начерки. Це маленький забутий куточок; сподіваюся, що ніхто не бачив, як я граю, зрештою...
Hier à Bayonne en famille, aujourd’hui à Fontarabie et la famille aussi, je ne sors jamais sans les Karaouleff, je voulais y aller à cheval mais le corsage de l’amazone va si mal et puis ce serait agaçant de faire route avec ce Karaouleff que je ne connais pas et qui est ennuyeux. La femme est très belle mais pas du meilleur genre et puis on n’a pas l’air de s’occuper assez de l’enfant et puis ces gens-là me donnent sur les nerfs parfois... Fontarabie c’est charmant, du reste Biarritz est si commun, si maladroit dans sa beauté très banale que l’on est heureux d’en sortir. Et tout de suite, là sur le petit port des enfants mendiants, dont on ferait facilement un tableau. Seulement je veux voir l’Espagne d’abord et si là je ne rencontre pas mieux je reviendrai par Fontarabie... J’ai joué, il y a une roulette, mais ayant perdu quarante francs je fis des croquis. C’est un petit coin perdu, j’espère que personne ne m’a vue jouant, du reste...
О! ці три години в екіпажі, коли доводилося слухати, як ця пані верзе свої нісенітниці, що не мали навіть чару світських балачок!..
Oh ! ces trois heures de voitures à écouter cette dame raconter ses inepties qui n’avaient même pas le charme des bavardages du monde !...
Ах! чим я завинила перед небом, що я така. Чому я не можу їсти ту погану готельну кухню, яку їдять, одначе, принцеси крові; чому я не можу терпіти інтелектуальне убозтво, що мене оточує! Звісно, я, певно, маю лише те, на що заслуговую; якби я заслуговувала на краще, Бог... та й зрештою, якби я справді була настільки вища, я б уже зуміла... Ах! похоронна банальність.
Ah ! qu’ai-je fait au ciel pour être comme ça. Pourquoi ne puis-je manger la mauvaise cuisine de l’hôtel que mangent des princesses du sang pourtant; pourquoi ne puis-je supporter la misère intellectuelle qui m’entoure ! Certes je n’ai sans doute que ce que je mérite, si je méritais mieux Dieu... et puis en somme si j’étais vraiment si supérieure je saurais bien... Ah ! funèbre banalité.
Дурні, що не належать до світського товариства. О! ну тоді! О мрії мого дитинства, о божественні сподівання!.. Ах! якщо й є Бог, то він мене покидає [нерозбірливо]; це страждання майже [нерозбірливо, уява...] ці люди ранять мене, дратують, набридають, коли не доводять до сліз. Тож трохи спокійна я лише у своїй паризькій гробниці; у подорожі весь час бачишся, і це нестерпно. Не те щоб мої матінки були прості чи погано трималися; коли немає сторонніх, вони — мої матінки; вони навіть пристойні. Та тільки-но зʼявляються сторонні, мама, така статечна, починає манірно вимовляти слова — у спосіб, що має хист доводити мене до сказу. Вона говорить до мене, знаючи, що росіяни слухають, і тоді це так не схоже на її звичну манеру, що завдає мені якогось страждання від смішного, від манірності... від жахливої дрібʼязковості.
Des imbéciles qui ne sont pas gens du monde. Oh ! alors ! Ô rêves de mon enfance, ô espérances divines ! ... Ah ! s’il y a un Dieu il m’abandonne [illisible] c’est une souffrance presque {illisble, une imagimation...] ces gens-là me froissent, m’agacent, m’ennuient quand ils ne me font pas pleurer. Aussi je ne suis un peu tranquille que dans mon sépulcre de Paris, en voyage on se voit tout le temps et c’est insupportable. Ce n’est pas que mes mères soient communes ou qu’elles se tiennent mal; quand il n’y a pas d’étrangers elles sont mes mères; elles sont même comme il faut. Mais dès qu’il y a des étrangers maman posée devient affectée dans sa prononciation, d’une façon qui a le don de m’exaspérer. Elle me parle sachant que des Russes écoutent et alors c’est si différent de sa manière enfin que cela me cause je ne sais quelle souffrance de ridicule, d’affectation... de petitesse horrible.
Почасти це моя провина: я весь час докоряю їм, що вони нікого не знають, і кажу їм принизливі речі, щоб підштовхнути їх щось зробити... Та це лише надає їм того жалюгідного вигляду... А коли трапляється нагода, вони враз пиндючаться й говорять голосно, щоб їх чули інші росіяни, і завжди задля похвальби, підкреслюючи купу вигаданих величностей; якби це робилося спритно, я б нічого не казала... Та це по-дитячому... Я завжди нарікаю на рідних... але ж я їх люблю, я справедлива. Та й чи люблю я їх? Якби вони були мені чужі, такі, які є, чи любила б я їх? Ні, певно, ні.
C’est un peu ma faute, je leur reproche toujours de ne connaître personne et je leur dis des choses humiliantes pour les pousser à faire quelque chose... Mais ça ne fait que leur donner cette attitude piteuse... Et quand l’occasion s’en présente elles montent sur leurs grands chevaux et parlent fort pour être entendues des autres Russes, et toujours pour se vanter et appuyer sur un tas de grandeurs imaginaires, si c’était fait avec adresse je ne dirais rien... Mais c’est enfantin... Je me plains toujours des miens... mais je les aime, mais je suis juste. Et encore je les aime ? Si elles m’étaient étrangères telles qu’elles sont les aimerais-je ? Non, sans doute.
Окрім сірої, варто згадати білу сукню, що мала такий самий успіх: сукня в стилі Луї XV, із мусліну, вишитого дрібними квітами, біле по білому, корсаж із мисом, як у сірої, із квадратним вирізом; висока шемізетка з рюшем, довкола якого стягнута чорна оксамитка. Капелюшок, підбитий чорним оксамитом, із білим пірʼям. Спідниця спереду вся в мереживних воланах, бо туніка, це очевидно, пришита зборками до корсажа, розкривається й підіймається у вигляді паньє, хоч і двома точками далеко позаду. Уся елегантна публіка просить у Розалі адресу кравчині — отже, слава Дусе2. На цю кокетливу витрату я пішла задля Сорії; ми двічі розмовляли на пляжі, і я намалюю його портрет. Сорія — славетний співак-аматор і виноторговець (у Бордо) у Франції, який бере плату за виступи за кордоном. Він співає, мов ангел... ангел із біблійною головою рідкісної краси, чорна борода, чудові очі — словом, це ідеал біблійної вроди. Оливкова шкіра й жодного волосся, лише вінець. Він високий — одне слово, з нього вийшов би приголомшливий характерний портрет... Ми, ймовірно, ще зустрінемося в Мадриді...
Outre la grise il faut citer la robe blanche qui a eu un égal succès: Robe Louis XV, en mousseline brodée de petites fleurs, blanc sur blanc, corsage à pointe comme le gris, ouvert en carré; guimpe montante avec ruche autour de laquelle un velours noir serré. Chapeau doublé de velours noir à plumes blanches. La jupe toute en volants de dentelle devant puisque la tunique, cela est évident, cousue froncée au corsage s’ouvre pour se relever en paniers bien que par deux points très en arrière. Tout le monde élégant demande l’adresse de la couturière à Rosalie, donc gloire à Doucet. J’avais fait cette dépense de coquetterie pour Soria, nous avons causé deux fois sur la plage et je ferai son portrait. Soria est le célèbre chanteur amateur et marchand de vins (à Bordeaux) en France, se faisant payer à l’étranger. Il chante comme un ange... qui aurait une tête biblique de toute beauté, barbe noire, yeux splendides, enfin c’est l’idéal de la beauté biblique. Un teint olivâtre et pas de cheveux, rien qu’une couronne. Il est grand, enfin on en ferait un portrait de caractère épatant... Nous nous retrouverons probablement à Madrid...
Уявіть собі, що я зненавиділа пана Караулева, як і Брускетті.
Figurez-vous que j’ai pris en horreur M. Karaouleff, comme Bruschetti.
Дивні ці хворобливі антипатії; я гадала, що Брускетті й той інший — то було через те, що вони закохані в мене, аж ні, це без причини, як бачите. Доходить до того, що я не сходжу вниз, аби з ним не зустрітися. Із пристойних людей ми знаємо лише ту стару фею; вона росіянка й була одружена з маркізом де Монтедземоло, останнім італійським префектом Ніцци.
C’est étrange ces antipathies maladives, je croyais que Bruschetti et l’autre c’était parce qu’ils étaient amoureux de moi eh bien non, c’est sans cause comme vous voyez. Au point que je ne descends pas pour ne pas le rencontrer. Il n’y a que la vieille fée que nous connaissons de comme il faut, elle est russe et a été mariée au marquis de Montezemolo, le dernier préfet italien de Nice.
Стара карикатура; я майже не перебільшила на тому аркуші, що його забрала пані Теолог.
Une vieille caricature, je n’ai pres[que] pas exagere sur la feuille qu’a emportee Mme Theolog.
Примітки
Фонтарабія — Фуентеррабія (нині Ондаррібія), іспанське місто на кордоні з Францією, при гирлі річки Бідасоа. ↩
Дусе — модний дім Дусе, один із великих паризьких будинків високої моди кінця XIX століття. ↩