Вівторок, 16 серпня 1881

Дощить, для рук це нічого, але для роботи на пленері по обіді — ніяк. Пані де Брімон їде сьогодні ввечері, вона в глибокій жалобі за чоловіком, який помер, поки ми були в Росії, лишивши весь свій статок одній юній вихованці монастиря, дитині, яка навіть не його донька.
Серні все ж непогана людина, а як на мене, то вона навіжена, нічого або майже нічого не розуміє і ставить такі запитання, що падаєш з неба, словом, вона дурна, а надто настільки ідіотка, наскільки взагалі можна бути на волі. Вона займається справами, маючи зв'язки у вищому світі, і це їй дає прибуток.
Але я не можу збагнути, на що ця дерев'яна жінка взагалі може бути придатна. Якщо я про неї й кажу, то лише тому, що гадала, ніби зможу використати її для позування, та де там; вона цього хоче від щирого серця, щоб мати картину й повісити її в себе, але позує погано і не розуміє, що потрібна певна кількість годин поспіль.
А Брезло — хотіла б я знати, де вона. Вона, певно, робить начерки для задумів своєї виставки. Вона бачиться з безліччю людей і добре малює карикатури, а я не бачуся ні з ким, і від усього, що задумую зробити, відмовляюся заздалегідь, зі страху, і — ах! — я почуваюся пропащою.