Понеділок, 4 липня 1881 — 22 червня

Знову нарікання.
Ідеться про мій відʼїзд, у який, здається, ніхто не вірить.
І ось після обіду батько бере мене під руку і, поки ми гуляємо подвірʼям, питає, чому я поспішаю з відʼїздом. Я відповідаю, що не поспішала, бо ж мала пробути лише три тижні, а пробула шість. Тоді він веде далі:
— Але навіщо поспішати, ти ж розумієш, це просто так мовиться, нащо тобі бігти туди.
Після всього сказаного це вже доводило до сказу, але я стримуюся.
— Щоб поїхати на води; ви, що так турбуєтеся про моє здоровʼя, мали б це знати.
— Та ти поїдеш, коли буде час... зрештою, ці шарлатани нічого не тямлять, а здоровʼя — то тут, а води вже потім...
— А коли ж це, на вашу думку?
— Та... Біарріц у вересні.
— Та це ж не води...
— Тоді в серпні...
— Тоді ви просите мене лишитися ще на два тижні?
— я нічого не кажу, тільки навіщо поспішати... Треба лишитися, і то з трьох причин.
— Кажіть.
— Щоб не покидати батька, матір і брата.
— Яких я недостатньо люблю, ви ж це знаєте, щоб заради них лишатися чи їхати... а далі?
— Задля здоровʼя.
— А потім?
— А потім там... ні шеляга в кишені, і ти лишилася б ні з чим...
— Що ти кажеш?
— Та в нас немає грошей.
— Ти збожеволів, нічогісінько не змінилося, я чудово знаю стан справ.
— Та зрештою, у них вичерпалися всі засоби.
— Ну, знаєте, ви, здається, маєте мене за ідіотку.
— То ти гадаєш налякати мене дурницями, дитячими вигадками! Виходить, ти маєш мене за дурепу — сам ти дурень, любий мій.
І я пішла геть, гукаючи, що це він дурний, бо має мене за таку простачку, і справді — після цього украй дратівливого діалогу ще й сміти говорити про гроші! І тут! Коні коштували мені триста карбованців, та ще й постаріли отут!
Я спитала його, що він пропонує мені тут замість тамтешнього життя. Він не зміг сказати й уперто торочив ці єзуїтські напівфрази, якими орудує бездоганно. Послухайте, мене аж приголомшує, що я настільки маю рацію. Він навіть не сперечається, що, зрештою, найдужче доводить до сказу. У мене справді чудові батьки, які з найбільшою втіхою дали б мені згнити тут або видали б за Мішу чи якогось іншого дрібного поміщика, навіть не князя.
Після цього спалаху він пішов віддати потрібний лист для Розаліїного паспорта, наче за цей лист точилася справжня боротьба. Справді, це дивовижно. Є ще одна історія дня: цей чарівний батько заявив, що зараз не зможе мене супроводити. Зауважте, що, благаючи мене приїхати, він сто разів присягався мені в Парижі відвезти мене назад хоч і за тиждень після прибуття, якщо така буде моя забаганка. Але це суцільне плетиво брехні та викрутасів, яких навіть не завдають собі труду приховувати. Дратує те, що цей єзуїтський бовдур має мене за дурепу. Оце прикро. А яке нахабство!! Годі й уявити.
Зрештою, якби ще (це було б марно), але зрештою, якби ще мені запропонували (навіть хай це й була б брехня), якби мені запропонували бодай для годиться щось тут, благаючи мене лишитися, але ж навіть не приховують, що тут немає нічого, крім сніданку, обіду й гри в карти всією родиною.
Ось які ниці батьки. В інших усіма силами завадили б молодій дівчині ховати себе живцем тут, а ці нічого кращого й не бажають, аби лиш їх не турбували. Справді, це жахливо, і я така вражена, що настільки маю рацію, що аж голову втрачаю від сказу та сліз.

Примітки

«Les eaux» — води: курс лікування на курорті. ↩
Єзуїтські напівфрази: «єзуїтський» у XIX столітті означало ухильний, двозначний. ↩
«I!» у вихідному тексті — так передано подвійний знак оклику Марі («!!»); це не англійське слово. ↩