❦
Понеділок, 23 травня 1881
Нарешті все спаковано, і ось ми на вокзалі. І тоді, у мить відʼїзду, моє вагання передається іншим, і я починаю плакати, а зі мною й мама, і Діна, і тітка; а батькові, який підходить спитати, що ж робити, я відповідаю слізьми.Lundi 23 mai 1881Enfin, tout est emballé et nous voilà à la gare. Alors au moment de partir mon hésitation gagne les autres et je me mets à pleurer et maman avec moi et Dina et ma tante; et mon père qui vient demander quoi faire je réponds par des larmes.
Дзвенить дзвоник, ми біжимо до вагона; квитків мені не взяли, і вони сідають у звичайне купе (чого я б не зробила); я теж хочу сісти, але двері зачиняють, квитка я не маю, і вони відʼїжджають, а ми навіть не попрощалися. Бачте, ми проклинаємо одне одного, ненавидимо одне одного, але коли доходить до розлуки — уже нічого не тямимо. З одного боку мама, з другого тітка, а батько посередині. Він, певно, лютий, бо ж, зрештою, був дуже добрий, та й... але ця непотрібна подорож, ця непотрібна втома, цей змарнований час, та й... я вже й сама не знаю. Я плакала, що їду, плачу, що лишаюся... Брезло мене вже майже не обходить, але ж загалом... я вже й сама не знаю.
La cloche sonne, nous courons au wagon, on ne m’avait pas pris de billets et on monte dans un compartiment ordinaire (ce que je ne ferais pas) je veux monter aussi mais on ferme, je n’ai pas de billet et l’on part sans se dire même adieu. Voyez-vous on se maudit, on se déteste mais quand il s’agit de se séparer on ne sait plus rien. D’un côté maman, d’un autre ma tante et mon père au milieu. Il doit être furieux car en somme il a été très gentil et puis... mais ce voyage inutile, cette fatigue inutile, cette perte de temps et puis je n’en sais plus rien. Je pleurais de partir, je pleure de rester... Breslau ne me fait presque plus rien mais en somme... je n’en sais plus rien.
Але я справді гадаю, що тут я лікувалася б краще і не марнувала б часу.
Mais je crois vraiment qu’ici je me soignerais mieux et que je ne perdrais pas de temps.