Середа, 6 квітня 1881

Батько затримує мене до девʼятої, благаючи не йти працювати, але мій торс надто мене цікавить, і я знову бачу августійшу родину лише за обідом, після чого вони йдуть до театру, а я лишаюся сама. Мій батько геть не розуміє, як можна бути митцем і як це може принести славу. Часом мені здається, що він навмисне так думає.
Простежте за останньою полемікою між Кассаньяком і Мітчеллом, вона почалася, здається, у вівторок і скінчилася вчора. Жмені образ і лайки.
Жирарден сказав, що «це знецінення образи».
А Кассаньяк, на довершення всього, оспівує власні чесноти між двома рядками бруду на пана Мітчелла. Це я недобачаю, чи воно й справді гидке? Але тоді де ж герої, де чисті, де справжні??
Це й досі [не] бульвар Мальзерб, 151. Що не заважає мені обожнювати цього добродія. Яке ж це брудне! А дівчина Акар, а стара Кувле, а дитина? А імперський крах? А суперечності, слабкості, відступництва «Пеї»? То воно, виходить, не заважає Коханню?? Здається, ні. Але тоді з чого ж зроблене це почуття? Чому він єдиний чоловік, якому я могла б усе сказати, з яким уявляю себе щасливою скрізь, якого завжди знаходжу в будь-якій ситуації, що я вимріюю? Він — мета найвища? Хіба Одіффре нею не був протягом кількох місяців? Так, у дитинстві і з марнославства. А потім Антонеллі? Нічого. А Лардерель — швидкоплинне й принизливе божевілля, породжене смутком; цілу цю зиму я була мов несамовита після статті у «Фігаро» про «білий кошик» — Лардерель був хворобливою примхою, і триста тисяч франків його ренти на обрії.
А втім, усі ці фертики, і Алексіс, і Соутцо, і Ґабріель — та я наробила б... величезних справ три роки тому, та й тепер, якби мала час. Я часом вигадую собі історії — і з Ґабріелем, і з іншими, — але навіть уві сні це не те... є лиш той, інший, і заради нього самого. Та що ж лишилося від нього самого.
Його зовнішність? Тільки й того??
Звідки ж тоді це братнє чи синівське почуття, ці мрії про чудові бесіди, про ніжну дружбу. Ця довіра... шалена, безмежна, це бажання все йому звірити; щоб він став для мене тим, ким ніхто на світі для мене не був, — другом, повірником, другим «я». Такі пансіонні подруги бувають у романах. Я ж ніколи такої не мала і не бажаю, бо певна, що всі ці дружби не встоюють перед світськими заздрощами чи іншими міркуваннями.
Що ж, річ не в його зовнішності, тоді в чому? Я вважаю громадську людину в ньому позером і фальшивцем. А приватну людину? Я часто підозрювала його в усіляких ницостях і досі не вважаю його чистим, попри ту нездоланну самовпевненість, що змушує його завжди й попри все падати на всі чотири лапи у відомій лицарській позі. Як же я, отак його судячи, можу про нього думати? Є такі, що кохають потвор, але ті бачать у них янголів. А я ж не сліпа? Я, може, навіть надто суворо суджу... Але тоді???
Зачекаймо із судженням... може, трапиться якийсь чоловік, до якого відчую Кохання, і тоді я побачу, що до цього було лиш... марево.
А тим часом у серці чи в голові в мене лише він.
Але... але я ніколи не скінчу, це незбагненно. Я не вважала себе здатною на такі ницості! Виходить, я можу задурити собі голову будь-ким? Якимось блазнем? та це ж дуже небезпечно — мені, що так розважливо міркувала! Я й досі міркую, але це ні до чого. Чи не божевільна я, що так принижую цього чоловіка, який не гірший за іншого і до того ж має якусь славу й талант?

Примітки

Робер Мітчелл — депутат-бонапартист від Ла-Реоля (Жиронда), що пристав до принца Наполеона, противника Кассаньяка всередині партії; улітку 1881 року він покинув бонапартистів (Journal du Lot, 11 серпня 1881). ↩
Еміль де Жирарден (1802–1881) — новатор дешевої французької преси; помер 27 квітня 1881 року. ↩