Вівторок, 22 лютого 1881

Ми помирилися з Жюліаном; я сказала йому: пане Жюліане, ну що ж ви, невже ви довіку матимете на мене серце за те, чого я не робила навмисне. Підійдіть-бо й виправте мене! І він підійшов із дуже гідним виглядом і сказав, що коли я визнаю свою провину, то й гаразд.
Я нічого не відповіла, бо я не винна, але я ненавиджу чвари, і це збивало мені роботу над картиною.
Що ж до де Дайєнс — ось її лист. Ми більше не вітаємося. Це безглуздо, але я ненавиджу історії. Можливо, я й завинила, що не ходила до них, але кілька разів була ладна піти і не пішла єдино тому, що вони влаштовували мені сцени, аби я приходила.
Ґавіні надіслав мені квитки на вчора, але ми не сподівалися нічого цікавого, і я віддала їх княгині. Почитайте «Фігаро».
Я мало не плакала — спершу від люті, що проґавила це, а потім від завершальної промови Ґамбетти.
— Нація висміє цей розрахунок, вона зуміє його зрозуміти, вона зуміє відрізнити тих, хто її дурить і хоче збити з пуття, від тих, хто любить її до смерті. —
Це «до смерті» перехоплює мені горло. Я стою навколішки перед цим чоловіком, а Кассаньяк постає переді мною безглуздим, блідим, нікчемним. Що я можу любити в цій позолоченій посередності? Ґамбетта одним словом підкоряє вас і зачаровує.
То що ж було б, якби я почула, а не прочитала!
Пані Ґавіні та Сент-Аман приходять близько шостої. Сент-Аман приніс мені ще одну зі своїх книжок із дарчим написом. «Останні роки Марії-Антуанетти» — це чарівно, а Марія-Антуанетта — сюжет, що вічно витискатиме сльози.

Примітки

Леон Ґамбетта (1838–1882) — лідер республіканців, на той час голова Палати депутатів, уславлений своїм ораторським мистецтвом. ↩
Сент-Аман — це Артюр-Леон Імбер де Сент-Аман (1834–1900), автор популярної серії книжок про жінок Версаля; названий Марією заголовок близький до його книжки La Dernière Année de Marie-Antoinette (1880) (fr.wikisource, «Guide bibliographique de la littérature française de 1800 à 1906»). ↩