Середа, 2 лютого 1881

Повертаюся вся розпашіла від того, що говорила відверто, від щирого серця про Кассаньяка — про свої почуття, певна річ. Я їхала на жіночі збори, і мені спало на думку викрасти Жюліана; кажу йому, що де Дайєн не може приїхати, тож лишається тільки він, щоб виручити мене зі скрути; посилаю по нього свого кучера, викрадаю його — і ось двоє громадян рушили в дорогу.
У залі задихалися, то був інший комітет, не наш, ми прибули під кінець; повернувшись на вулицю Вів'єн, Жюліан, замість вийти, продовжив історію про чоловіка, який був справжнім приборкувачем жінок... надзвичайні історії.
Усі піддавалися йому, а він — велична грубувата сила, чудовий своєю красою та звабливістю... [Навскоси: Ми дійшли до цієї розмови з приводу нової п'єси Дюма, про жіночу доброчесність.] Це, ба навіть не це, привело мене до розмови про Кассаньяка — мені аж язик свербів; але скажімо спершу, що, здається, Жюліан вельми клопочеться моєю картиною для Салону, статті вже готові вийти... Це не через те, чого я варта, а тому, що бути люб'язним — це потреба його вдачі; немає навіть приводу почуватися вдячною, ми розмовляємо про це по-дружньому. Я забрала його о пів на десяту, засідання тривало двадцять хвилин, і вже пів на дванадцяту, коли він пропонує мене відвезти. «Залюбки приймаю, мені кортить побалакати про Кассаньяка», — кажу я йому. Окрім листів, таких принизливих для мене, Жюліан знає все, і він — єдина у світі істота, з якою я про це говорю. Кучер фіакра, певно, подумав, що ми на любовному побаченні, коли простояли там дві години на розі вулиці Вів'єн.
Послухавши ці історії про мерзенного чоловіка, який заволодівав усіма жінками, я заслухалася сама собою, як говорю про Кассаньяка та про почуття загалом. Темрява в кареті й моя чорна перука підохочували мене говорити щиро, без жартів.
Подумати тільки, Жюліан був повірив, що я цілком належала Кассаньякові.
Я не проти сказати вголос те, що думала чи писала, — це дає точнішу міру... Жюліан справді вірить, що я його кохала і що того дня, коли випадок зведе нас, варто йому подати знак — і я скорюся...
Можливо... Часом я відчуваю, як уся розчиняюся в безмежній ніжності; цей чоловік, чия політика безглузда, цей чоловік, що втратив усю свою чарівливість, цей чоловік, якого я бачила великим та ідеальним і якого побачила просто пересічним, цей чоловік... і все ж лишається ще щось... що ж це за почуття, як не кохання?
Можливо, я завищила це горезвісне кохання, і, шукаючи його надто високо, я його переростаю... тоді, виходить, оце воно і є... Незбагненно.
Так чи інакше, я рада про це говорити, мені втішно це розповідати... і, сказане вголос, воно справді по-дитячому наївне.
Я, виявляється, страшенно дитинна, сентиментальна й невинна. Не може бути, щоб жінка, як я, мала такі тонко вибудувані потаємні почуття... і вірила в те, у що вірю я...
Переді мною портрети моєї матері й батька з часів їхніх заручин.
Я повісила їх на стіну як документи. За Золя та іншими, славнішими філософами, треба бачити причини, щоб зрозуміти наслідок. Я народилася від матері надзвичайно вродливої, молодої та здорової [замазано: вона має] каштанове волосся, такі ж очі, осяйну шкіру.
І від батька білявого, блідого, кволого здоров'ям, що так нагулявся, аж захворів (кажуть навіть, що дуже легко можна було б домогтися розлучення, бо хворіти він почав на самому початку); сина дужого батька й хворобливої матері, що померла молодою; та брата чотирьох сестер, більш-менш горбатих від народження. Дідусь і бабуся були міцної будови й мали дев'ятьох дітей, усіх здорових, рослих, а декого й вродливого — наприклад, мама, Етьєн, Володимир та цей жахливий пропащий чоловік, а також Еміль. Хворобливий батько славетного витвору, про який ідеться, став дужим і здоровим, а мати, що сяяла здоров'ям та молодістю, зробилася слабкою й нервовою через те жахливе життя, яке їй улаштували, через скандали братів, через її невпинні втручання, що змусили її змарнувати молодість у тривозі, виблагуючи ласки та поблажки у влади, бо її підштовхувала бабуся, яка обожнювала свого жахливого сина; завдяки цьому обожнюванню та обожнюванню дідуся теж було засновано культ, божеством якого став цей чоловік, — ось що всіх нас згубило.
Позавчора я дочитала «Пастку»; мене аж занудило, так мене вразила правдивість книжки, що здавалося, ніби я живу й розмовляю з тими людьми.
Мене обурювало те, що я живу й їм, поки навколо, десь нижче, коїться це жахіття... Усім слід було б це прочитати, ми стали б кращими... Але я заспокоїлася передусім тому, що моя поодинока дія була б непомітна.
Та хто ж заперечував соціальне питання?
О! так, треба, щоб усі взялися до цього, о! так, треба. Але соціалістів обзивають негідниками й божевільними, а соціалісти часто скочуються в утопію! О безодне! А я навіть не здатна написати газетної статті!
А до того ж газети, які читають, такого й не схочуть!
А щоб повернутися до іншого: я й справді геть дитина. Днями одна товаришка писала листа за обідом, я підійшла і вписала кілька шалених фраз посеред її письма, не знаючи ні кому, ні про що. Ми з того посміялися, а сьогодні вона передає мені оцей аркуш, який та особа просить переслати своїй незнайомій кореспондентці. Воно таке ж шалене, як те, що написала я, — словом, відповідь. Ось вони, дитячі витівки, від яких я сміюся сама до себе.
А щоб повернутися ще до іншого, скажу вам, що мені здається, ніби я розмовляла з Кассаньяком і ніби я його кохаю... Але знаєте, усе це — лише написане чи сказане; бо не думаю, що я колись думаю про нього інакше, ніж щоб складати романи на ніч, аби заснути...
Дивно, і я не вмію цього пояснити: мені здається, що все це відбувається поза мною; знаєте, як той герой «Мадемуазель де Мопен», що володіє Розеттою всіляко й ніяк не може переконати себе, що вона — його коханка. Хоч би скільки я писала й казала, що кохаю цього чоловіка, я в це не вірю, не думаю про це; вірю в це лише тоді, коли пишу, а потім — нічого. Жюліан каже, що я знесла цей великий удар дуже стійко, але що він бачив мене глибоко враженою, як я кидала роботу, сама не знаючи чому, тоді раптом верталася й знову відходила.
Я нічого не помітила, він видавався мені таким, як завжди, а коли я знала, що схвильована, то це було з інших причин — через бал, через товариство, а Жюліан приписав це Кассаньякові. Ні, я була спокійна; це мене приголомшило, і я змирилася ще до того, як напевне дізналася, що він одружується. Я зважилася боротися лише за сім днів до події, а доти казала собі, що це лише мить, яку треба перечекати, що слід заплющити очі й затулити вуха. Очевидно, його велика сила полягала в тій чарівливості, що оточувала його в часи, коли я з ним познайомилася. Моя уява малювала його лише в придворних штанах, із великою червоною стрічкою через груди, як він приймає молодого Імператора на сходах Законодавчого корпусу.
Нині все зів'яло! Але відбиток лишився ще відтоді.
Ми так і сказали одне одному зі стариганом Жюліаном.
Можливо, Жюліан має рацію [замазано: і моє хвилювання було не]свідоме, тоді воно й було б справжнє... Зрештою, я як той бідолашний д'Альбер, тільки в нього це було тіло, а в мене — дух. Я пишу, що кохаю, поводжуся, ніби кохаю, кажу повірникові, що кохаю, а сама в це не вірю. Кажу ж вам: це відбувається поза мною. Сама я лишаюся вічно байдужою. А якщо я це й кажу, то лише тому, що Жюліан задурює мені голову, у це вірячи. До того ж Жюліан називає всі мої історії пансіонними дурничками, каже, що я не знаю життя і що мої міркування взяті зі стелі; Жюліан мислить, як стільки книжок та п'єс, що мене обурювали; кохання здебільшого не наслідок, оповитий безліччю тонких речей, а ціль. А втім, його це обурює, його аж вернуло, коли він бачив, як найвродливіші, найвеличніші, найвитонченіші падали в обійми грубого спокусника, якому залежало лиш на одному. Словом, дуже цікавий тип цей жінколов; він робив із цього справжнє ремесло, і так воно й мало бути, що не кажи: хоч молитви, хоч погрози, хоч рукопаш — і він домагався, щоб йому це пробачали... Кажуть, він мав таке становище, що до нього мусили ходити.
[Навскоси: Дантист, чи що.]
Жюліан гадав, що мої історії будуть смаковитіші, а проте він мені вірить. Його трохи дивують мої... святі думки; мене теж, але я вже така. Сентиментальна... або ж, може, цілком пересічна; мені здається, що я стану дуже приземленою, якщо не знайду виплеканого ідеалу. Та невже доконче загрузнути в багні... бо ж урешті це і є життя, як кажуть. Що ви знаєте про життя? — здаються мені словами без сенсу; а проте воно щось та означає, і я й справді нічого не знаю про життя.
Ну а кохання тоді?? Кохання до Кассаньяка?? До Кассаньяка, морально обскубаного й зів'ялого?? Елоїза каже, що «багатство й велич не становлять чару кохання; справжня ніжність полягає в тому, щоб відокремити в коханому все, що не є ним самим, і відкласти набік його статок, його чин, його посади, аби розглядати його самого». Хай так, я не проти, але як же його душевні й розумові чесноти?
Якщо замість чистого, відданого, високого, витонченого я вважаю його пересічним і все одно лишаюся зачарованою, то чим??? Чому у своїх казках на ніч я вже понад три роки не можу знайти іншого героя? То виходить, це таки він? Жюліан так стверджує, а я сумніваюся. Він спитав, чи маю я приємність його бачити, — авжеж. Завжди? — Завжди. — Та й хіба ж люди змінюються? Якщо змінюються, то це було несправжнє.
Та все ж усе це не заважає мені бачити життєві реалії; хай що я думаю, треба вибратися зі своєї нори, треба мати становище. А коли вийду заміж — усьому кінець, я буду доброчесною, і досить уже з Кассаньяком... зрештою, він про мене не думає, ніколи не думав і дуже здивувався б, якби знав, скільки всього я про нього пишу... у своїй самотності.

Примітки

«Цілком належала Кассаньякові» — Жюліан вважав, що Марія повністю й тілесно віддалася Полеві де Кассаньяку (1842–1904), бонапартистському журналістові й політикові, за яким Марія невідступно стежила від найперших карнетів. Він щойно одружився.
«Документи» — Марія вживає натуралістичну лексику Золя, трактуючи родинні портрети як наукові зразки для вивчення спадковості й походження.
«Пастка» (L'Assommoir, 1877) — сьомий роман циклу Золя «Ругон-Маккари», що змальовує життя паризьких робітників із брутальним реалізмом. Реакція Марії — моральне обурення, а тоді покірне визнання власного безсилля — для неї характерна.
«Мадемуазель де Мопен» — роман Теофіля Ґотьє (1835).
Придворні штани (culotte de cour) — формальне вбрання для прийомів при імператорському дворі за Наполеона III: короткі штани до колін, шовкові панчохи, фрак; на 1881 рік давно вийшли з ужитку, але закарбувалися в уяві Марії з часів, коли вона вперше знала Кассаньяка, в останні роки імперії.
Елоїза (бл. 1090–1164) — середньовічна вчена й абатиса, славетна своїм листуванням з Абеляром. Наведений уривок переказує її знаменитий лист, у якому вона стверджує, що справжнє кохання не потребує жодних умов. Марія прикладає це до власної ситуації з Кассаньяком.