Середа, 29 грудня 1880

Ось я вже боюся йти на збори! Я недочуваю. О горе.
Ніщо мені вже не помагає! Я могла б завести в Брімон знайомства з визначними чоловіками — і вже не можу! Я чую все навпаки, я [Замазано: лишаюся] як дурепа, я не відповідаю ні швидко, ні влучно. О нестерпна мука. Моя головна, моя єдина принада втрачена. Я маю вигляд відсутній або дурний.
Навіть Сент-Аман, який щойно звідси пішов, ще не здогадався — завдяки безладності наших розмов, а коли він декламує, мені й не треба слухати... але я його не розважаю. Пам'ятаєте той сніданок, на якому він був так мною зачарований, що забрав собі в голову привести до мене визначних друзів. Так-от, того ранку я випадково чула і... Ах! Бачте, це гірше за смерть! Боже мій, невже це триватиме.
Жюліан та архітектор Дюбель піднялися; це обійдеться мені у сто п'ятдесят чи двісті франків. Рухома панель тощо. Отже, оздоблення дістається Жюліанові, та ще й картину він матиме.
А я ось уже воліла б Амеліну частку... цей сюжет у натуральну величину вийде такий сухий — сучасні, прості сукні...
Найкумедніше — це розмаїття поз, нарядів, кумедні речі, які ми часом начіпляємо: великі капелюхи, щоб захиститися від світла, іноді штуковини з газет, клаптів малюнків, неймовірні дашки, не кажучи вже про шалі, фартушки англійок, мій чернечий плащ і бозна-що ще. Це вона цим займається, а моя фантазія підказує мені п'ятдесят кумедних речей для картини.
Зрештою, завжди воліємо те, чого не маємо. Я пишалася, що робитиму в натуральну величину. Амелі плакала з люті. А тепер я б охоче помінялася з нею, і, бачачи це, вона ніколи на це не пристане. А втім, я нічого й не пропонуватиму... Перегородку зроблять, але я відступлюся, якщо доведеться...
А подумати тільки, що того вечора, при Вільв'єй, Жюліан казав мені: доведіть тим, що плачуть, що сюжет чудовий, і зробіть те, що вони оголошують неможливим і важким. Мені лишалося тільки вибрати. Та дарма. Справу зроблено. Жюліан каже, що кілька осіб, зокрема й ті, що плачуть, часто казали, ніби він перебільшує те, на що я здатна, і що він дає мені цю картину, щоб довести, що має рацію і що я можу те, що можу.
— Навіть посередньо виконана, — каже він, — ця картина матиме великий успіх, дуже великий! А добре виконана, у чому я не сумніваюся, ви побачите... Та великий успіх, усі підуть на це дивитися, а потім... словом, успіх, відзнака, медаль, та хтозна що ще?
Як відмовитися від таких доводів. Але тепер, коли все це запущено, він лишає на мені відповідальність за все, навіть за перегородку й за сюжет... Що ж, така його манера — ти або з Воклюзу, або ні. Тільки от це мене вибиває з колії, змушуючи в усьому сумніватися.
А найжахливіше — це вуха!