❦
Неділя, 26 грудня 1880
Dimanche, 26 décembre 1880
Потен хоче, щоб я поїхала, я навідріз відмовляюся, і тоді, напівжартома, напівсерйозно нарікаючи на свою родину, питаю його, чи може від щоденного лютування й плачу боліти горло, — поза сумнівом... Я не хочу їхати, тягати свої клопоти по готелях; тут я принаймні маю втіху бути в себе вдома, спокійна, сама, — подорожувати чудово. Але не зі своїми, з їхніми дрібними прискіпуваннями, з їхнім розумом, що розпорошується в дурних страхах, вузьким, виснажливим. Я знаю, що командуватиму, але вони мене дратуватимуть, та й ні, ні, ні. До того ж я вже майже не кашляю.
Potain veut que je parte, je refuse net et alors moitié pour rire, moitié sérieux des plaintes contre ma famille, je lui demande si de rager et pleurer tous les jours peut faire mal à la gorge, sans doute... Je ne veux pas partir, aller traîner mes ennuis dans les hôtels; ici au moins j’ai la consolation d’être chez moi, tranquille, seule, voyager est charmant. Mais pas avec les miens, avec leur petites tracasseries, leur esprit qui s’éparpille en frayeurs niaises, étroit, fatiguant. Je sais que je commanderai mais ils m’énerveront et puis non, non, non. Je ne tousse presque plus du reste.
Тільки от від усього цього я нещасна, я вже й не уявляю, що можу із цього вибратися, — вибратися з чого? Не знаю, з усього. Я вже не бачу виходу, і сльози мене душать. Не подумайте, що це сльози незаміжньої дівчини, ні, ті аж ніяк не схожі на ці. Зрештою... може, і це. Не думаю.
Seulement tout cela me rend malheureuse, je ne m’imagine plus pouvoir en sortir, sortir de quoi ? Je ne sais pas, de tout. Je ne vois plus d’issue et les larmes m’étouffent. N’allez pas croire que c’est des larmes de fille pas mariée, non, les autres ne ressemblent point à celles-là. En somme... c’est peut-être ça. Je ne pense pas.
А ще навколо мене стільки сумного, і ніяк не закричиш. Моя бідна тітка живе так відлюдно, ми бачимося лише за обідом, вечори я проводжу за читанням або граю сама. Це жахливе існування, а проте саме вона й мама несвідомо вбивають мене тим, що нічого не роблять! Я вже не можу ні говорити, ні писати про себе, не заливаючись слізьми.
Et puis des choses si tristes autour de moi et pas moyen de crier. Ma pauvre tante mène une vie si isolée, nous nous voyons seulement à dîner, je passe les soirées à lire ou à jouer seule. C’est épouvantable une existence pareille et pourtant c’est elle et maman qui inconsciemment me font mourir en ne faisant rien ! Je ne peux plus ni parler ni écrire de moi sans fondre en larmes.
Мабуть, я таки хвора... Ах! Безумні нарікання! Хіба ж не все веде до смерті!
Il faut croire que je suis malade... Ah ! les folles plaintes ! tout ne mène-t-il pas à la mort !
І що ж є в нас такого, що попри всі гарні міркування, попри усвідомлення, що все веде в ніщо, ми все одно кричимо!
Et qu’est-ce qu’il y a donc en nous que malgré de beaux raisonnements, malgré la conscience que tout mène à rien, nous crions tout de même !
Я знаю, що, як і всі інші, йду до смерті, до небуття, я зважую обставини життя, які, хоч би які вони були, видаються жалюгідно марними, а проте я не можу скоритися! Отже, це сила, отже, це щось, отже, це не «перехід», не відтинок часу, який байдуже де провести — у палаці чи в підвалі, отже, є щось сильніше, правдивіше за наші безумні фрази про все це. Отже, це таки життя, не перехід, не нікчемність, а життя; найдорожче, що в нас є; усе, що в нас узагалі є.
Je sais que comme tous les autres je vais à la mort, au néant, je pèse les circonstances de la vie, qui quelles qu’elles soient paraissent misérablement vaines et pourtant je ne puis me résigner ! C’est donc une force, c’est donc quelque chose, c’est donc pas « un passage “, une durée de temps qu’il importe peu de passer dans un palais ou dans une cave, il y a donc quelque chose de plus fort, de plus vrai que nos folles phrases sur tout cela. C’est donc la vie enfin, non pas un passage, une misère mais la vie; ce que nous avons de plus cher; tout ce que nous avons même du tout.
Кажуть, що це ніщо, бо немає вічності. Ах! Дурні.
On dit que ce n’est rien parce qu’on n’a pas l’éternité. Ah ! les fous.
Життя — це ми, воно наше, воно все, що в нас є, — як же можна казати, що це ніщо! Щоб це було ніщо, покажіть мені поруч щось.
La vie est nous, elle est à nous, elle est tout ce que nous ayons, comment est-il donc possible de dire que ce n’est rien ! Pour que cela soit rien, montrez-moi à côté quelque chose.
Я сама ж надіслала йому запрошення, а він розповів мені, що дістав його від Луїзи Мішель, яка головувала на зборах.
Moi-même je lui avais envoyé l’invitation et il m’a raconté en avoir reçu une de Louise Michel qui a présidé la réunion.
Потім співачка, рояль. Я сама влаштувала цю невеличку сцену брехні й тепер маю від неї відразу. Я знала, що він брехун, але до такої міри! Чимало людей отак брешуть. Соутцо щонайменше такий самий брехун, як Божидар. Усе це бридко, але мене не дивує.
Puis une chanteuse, un piano. J’ai moi-même organisé cette petite scène de mensonges et j’en suis dégoûtée. Je le savais menteur mais à ce point ! Il y en a joliment qui mentent comme cela. Soutzo est pour le moins aussi menteur que Bojidar. Tout ça est vilain mais ne m’étonne pas.