Неділя, 14 листопада 1880

Я мала їхати до Версаля подивитися, чи підійде мені тамтешній монастир капуцинів, бо саме там опиралися найдужче. Але Сент-Аман сидів у нас і затримував мене, коли приїхала де Дайєнс. Я гадала, що вони люті через мого листа, та де там — про це й мови немає. Рада знову бачити свою товаришку по виправах, я беру її з собою, і ось ми вже в дорозі з фарбовою скринькою, готові з усього сміятися. Та нічого вартого уваги. Навпроти нас добрий молодик, у якого, мабуть, голова йшла обертом від нашого базікання, переплетеного фантастичними іменами, прізвиськами... дивно, як убоге, пласке кількамісячне існування, стиснуте в кілька слів, може видатися барвистим. Тато Жері, Габрієль, обід, потім спогад про Петітфара й припущення — що б ми зробили, якби сталося те-то, або що зробив би такий-то, якби ми сказали чи зробили те-то, і ось понеслося! Запанібрата з мистецтвами, з політичними питаннями, з правами жінок! Послухати нас — то можна подумати, ніби я живу в близькому колі всього, що славне чи видатне. Бодай ця ілюзія... У дворі монастиря розставлені аналої, біля яких, попри дощ, вірні приходять навколішки молитися перед запечатаними дверима каплиці. Екзальтовані жінки, які кричать, що немає більше ні власності, ні законів. Боже, як же все це було незграбно і як ці ченці із цього скористалися! Як ото скандал із Бодрі д'Ассоном, що склав свій «Підручник»...
Чи не був би Ґамбетта тією сильною людиною...
Словом, треба, щоб з'явилася якась людина... то, виходить, бонапартистська система? А принцип, а Республіка? О! Будьте спокійні, я не міняюся: це навіть, поряд із рівністю жінки й чоловіка, єдине у світі, до чого я щиро прив'язана, і ці речі диктує мені здоровий глузд; їх небагато, але коли я сама переконана в чомусь до глибини душі, ніщо у світі не змусить мене поступитися, і мені навіть дуже важко не кричати про свої переконання з дахів — так-бо я задоволена й горда, що дійшла цього сама й що серйозно в це вірю. Бо стількох речей, ба майже всього, я, на жаль, тримаюся лише... дуже поверхово... заради того, що скажуть, або щоб не лишитися геть осторонь усього, або заради того, що це може мені дати.
Отже, мені потрібна людина, чи радше люди: ті, що керують нами тут, сміховинні й дурні, це принизливо для Республіки.
Не думайте, ніби мене вразили ті аналої під дощем... навіть якби це й було щире, я не надто розчулилася б. Церква применшила Бога, спотворила релігію, чи радше створила [Замазано: замість] поклоніння, належного Богові, релігію складну [Замазано: і повну] шарлатанства, яку треба знищити. Отець-капуцин дуже непривітно прийняв нас крізь своє віконце, кажучи, що по всі довідки нам треба звертатися до вірних. Я зробила легкий начерк двору, але він підходить мені не більше за вулицю де-ля-Санте, тож я трохи переробила. Та... Боже мій, оце й усе. Якийсь елегантний пан запропонував нам свою парасолю, від якої ми відмовилися, і повернулися з нашою незайманою скринькою, роблячи жахливі припущення. Я казала, що про нас могли б подумати, ніби ми несемо шматки трупа, де Дайєнс припускала, що вона спитала в тієї дами, яка казала, що тепер «нишпоритимуть у її шафі», чи не сховала вона там свого найменшенького, щоб так боятися, що там нишпоритимуть. Уявіть собі обличчя побожної дами, а де Дайєнс провадила далі (усе в уяві): «О! Ні, у віці пані вже не буває дітей. Пані, мабуть, ховає там свого коханця».

Примітки

Арман де Бодрі д'Ассон — депутат-католик і рояліст, який фізично опирався вигнанню релігійних орденів, за що його виволокли із зали засідань.