❦
Пʼятниця, 22 жовтня 1880
Дощить, холодно, холод пронизливий, нестерпний; темно. Тож і я сама як ця погода, і безперестанку кашляю... ах! Яке лихо, яке нестерпне існування! О пів на четверту вже недосить світла, щоб малювати, а якщо я читаю ввечері, то наступного дня очі втомлені й малювати важко. Я нікого не бачу, а тих небагатьох, кого могла б побачити, уникаю — зі страху не розчути, що вони кажуть.Il pleut, il fait froid, un froid aigü, atroce; il fait noir. Aussi je suis comme le temps et je tousse sans cesse... ah ! quelle misère et quelle atroce existence ! A trois heures et demie il ne fait plus assez clair pour peindre et si je lis le soir j’ai les yeux fatigués le lendemain pour peindre. Je ne vois personne et le peu de gens que je pourrai voir je les fuis de peur de ne pas entendre ce qu’ils disent.
Бувають дні, коли я добре чую, а інші — ні, і тоді це невимовна мука... Тож Бог покладе мені край.
Il y a des jours ou j’entends bien et d’autres non et alors c’est un supplice sans nom... Aussi Dieu va me faire finir.
А втім, я готова до всіляких нещасть, аби тільки нікого не бачити; кожен дзвінок у двері змушує мене здригатися... Через це нове й жахливе лихо я так боюся того, чого колись прагнула. Самі судіть! Для інших я завжди дуже весела й дуже дотепна, я сміюся не менше за панну Самарі з Французького театру, але це радше звичка, ніж маска: я завжди сміятимуся, але все скінчено — і не лише вірю, що скінчено, а й бажаю, щоб скінчилося. Немає слів, щоб змалювати мій занепад духу.
Du reste je suis préparée à toutes sortes de misères, pourvu de ne voir personne, chaque coup de sonnette me fait frémir... Ce nouveau et horrible malheur me fait craindre tant ce que je désirai. Jugez ! Je suis toujours très gaie et très drôle pour les autres, je ris autant que Mlle Samary du théâtre Français, mais c’est plus une habitude qu’un masque, je rirai toujours mais c’est fini, non seulement je crois que c’est fini, mais je désire que cela soit fini. Il n’y a pas de mots pour peindre mon abattement.