П'ятниця, 17 вересня 1880

Сподіваюся, цього разу він таки поїхав. Пароплав відпливає в суботу з Марселя. Та поховаймо Соутцо й поговорімо про мене, щоб занотувати нові чарівні речі, які зі мною стаються.
Передусім учора я повернулася до лікаря, до якого ходила через вуха. І він зізнався мені, що не очікував побачити річ настільки серйозною, що в обох вухах прорив барабанної перетинки і що я вже ніколи не чутиму, як раніше. Завжди буде наче пелена. Я просто остовпіла. Це жахливо. Глуха я, певна річ, ні, але чую так, як бачать крізь легку пелену. Тож я вже не чую цокання свого будильника й ніколи більше не почую його, хіба що наблизившись. Ось воістину нещастя. У короткій розмові дещо від мене вислизає... Зрештою, подякуймо небу, що я ще не осліпла й не оніміла. Одного разу в Росії я хотіла себе вбити, але страшний жах перед пеклом мене втримав; учора страх був менший, і вже не пекло, а невідоме мене лякало. Сподіваймося, що третього разу я вже нічого не боятимуся.
Я пишу геть зігнута, а якщо хочу випростатися, мені страшенно боляче; це в мене наслідок сліз. На смерть Імператорського принца мені було боляче отак само. Я добряче наплакалася від самого ранку.
Приїхав мій дядько Вольдемар. Він каже, що, бувши в Берліні у справах, дістався аж до Парижа, щоб подивитися місто. Це не видається мені серйозним, та й тітка має похмурий вигляд. Сталася, мабуть, якась справа, але я нічого не дізнаюся, ці ідіотки поводяться зі мною, мов із божевільною, і бояться завдати мені болю, занепокоївши мене. Тож я цілком природно питаю, чи бачив він нещодавно маму. П'ять днів тому. А коли вона повертається?
— О! найпізніше на початку жовтня.
Після чого я надсилаю депешу, де називаю її матір'ю-злочинницею, потім боягузкою, брехункою, мерзотницею, не хочу вас більше бачити, ви втратили доньку, зневажаю вас, як і батька, тощо.
Цій доброчесній дерев'яній матері це нічого не зробить, але на телеграфі в Полтаві прочитають ці мерзоти, які небо, таке добре до мене, можливо, мені пробачить з огляду на те, що я єдина, кому це шкодить. Світ не знає, і, певна річ, у його очах я винна, бо ображаю свою матір.
Я розповідаю, що тут діялося під час Жоржа, і пережиті жахіття, і поведінку моєї доброчесної матері, яка мене ганьбила за те, що я хотіла вигнати цього чоловіка... І я заходжуся слізьми, за столом, перед цим дядьком, який не бачив мене п'ятнадцять років.
Та подумайте ж: вони крадуть у мене життя, вони крадуть у мене молодість. Усе можна надолужити, але не це; вони мене занапащають, вони мене занапастили!
Така дрібниця, як цей Біарриц, — для мене її не змогли зробити, і мене завжди приносили в жертву, бруднили, усе приносили в жертву цьому братові, якби ще то був її коханець, це, можливо, ще зрозуміли б, не виправдовуючи, але цей жахливий...
Зрештою, що ж ви хочете! Вони вважають, що з усім поквиталися, дошкуляючи мені мікстурами й лікарями.
Цього вечора я вернулася до себе, мов поранений звір, хриплячи й називаючи їх потворами, мерзотниками, злодіями, розбійниками! Ах! боягузи!
Ні, ви не знаєте, ви ніколи не дізнаєтеся, треба було б розповісти все це холодно, віддавна, потроху. Натомість я нарікала, а якби я тільки розповіла просто, це ви кричали б за мене. Та доводиться визнати, що я навіть зла вчинити не вмію. Ця депеша вкриє мене ганьбою й нічого не зробить цій жінці, яку я кладу до одного мішка з батьком. Якби ви знали! Якби йшлося про якийсь борг чи якусь сварку цього мерзенного брата з його коханкою, моя люба мати примчала б з краю світу, привезла б ту даму до цієї бридкої істоти й помирила б їх...
А тут ішлося просто-напросто про те, щоб відвезти мене до елегантного курортного міста, а на водах наше жалюгідне становище було б менш помітне, можна було б, хтозна, можливо... Та вони мене ховали досі, навіщо ж міняти... мені страшенно боляче, я більше не можу писати.
Дядько й тітка говорили про спадок і дідусів заповіт. О! які ж усі огидні! Я чула, як тітка ганьбила ім'я померлого батька... це жахливо. Усі мої завдали мені багато болю, і я їм це кажу, але якби вони мали померти, я б уже нічого не казала.