Вівторок, 14 вересня 1880

Позавчора Соутцо прийшов близько другої. Тітка запросила його на обід, тож він повернувся о сьомій. Ми говорили про байдужі речі, він лише сказав мені, що їде.
— Та з вами це часто буває, як мені здається...
— Ні, цього разу...
— Цього разу ви їдете більше, ніж зазвичай?
— Я їду до Афін.
— І що робити?
— До війська.
— Непогана думка, хоча ремесло зброї й стало дуже дурним відтоді, як винайшли артилерію...
Учора він повернувся й, не заставши нас, сказав Розалі, що повернеться попрощатися з цими паніями. О сьомій знову з'явився молодий афінянин. Вони з тіткою викликали гомеопата, який видається мені таким самим похмурим, як Фовель... Я чотири роки пробувала алопатію, спробую тепер іншу.
А тепер треба розповісти про прощальний вечір. Він починає словами: однаково, мені страшенно сумно від'їжджати.
Та ось у чому річ. Шістдесят тисяч франків боргу. Вербранк позичив грошей, а малий повертатиме їх, відраховуючи зі своєї ренти й лишаючи собі лише шістсот франків на місяць = відплиття до грецького війська. Тож я докоряю йому, глузуючи, що він думає тільки про гроші, а він знову береться пояснювати мені свої потреби, і тоді... але доволі кумедно, що, щойно говориш непросто, він не розуміє. Тоді я кажу йому з цілковитою щирістю, що єдиний порух симпатії, який я до нього відчула, був завдяки його дурості.
— Однаково, я думала про це сьогодні вранці, — кажу я йому, — яка прикрість, що у вас немає п'ятисот тисяч франків ренти. Дурний чоловік, як ви, це, можливо, було б кумедно... Чоловік на виданні... Бо ж якби трохи постаратися...
Та він, схоже, має добрі почуття щодо грошей, хоча це теж може бути сама лише брехня... А проте Курте ж знайшов багату дружину, цей теж міг би таку знайти, надто з Вербранком. Та він молодий, двадцять один рік!
— Однаково, мені дуже прикро від'їжджати, — каже він.
А оскільки він більше нічого не казав, я обертаюся й бачу, що він плаче гіркими сльозами, а тоді надіває пенсне, щоб сховати очі.
Я витерла йому очі руками, я не наважилася б на це, якби відчувала бодай найменше зворушення.
— Ви ж просто дитина, ну ж бо, без дурощів, чи не годі вам?
І всілякими жартами я доводжу його до того, що він заходиться сміхом разом зі мною крізь сльози, і то кілька разів. Це було чарівно й по-молодому.
— Ось як ви використовуєте ті півроку, які я вам дала, щоб спробувати мені сподобатися? Дурний же ви. До Афін? добре, що я мала цілком ясний намір сказати вам «ні», уявіть, якби було навпаки — ви просто-таки прогавили б своє щастя! А оскільки він стояв спантеличений, я кепкувала з його дурості.
— Що я добре зрозумів, то це що ви сказали «ні». Ах! я в захваті, зачарований, справді зачарований. Дуже-дуже задоволений... принаймні я знаю... Та чому ж ви тоді не сказали мені «ні» одразу?
— Бо я сподівалася, що ви за цей час дістанете спадок від якогось родича...
— Це жарт.
— Це чистісінька правда.
— То це «ні»?
— Ні. А що ви думали? Як, ви собі уявили... та чи це можливо! І я зайшлася сміхом від щирого серця.
— Як це, що я собі уявив, та що я з вами одружуся, хіба ж не це?!
— Від'їжджаючи до Афін?
— Не з шістьмастами франків на місяць я наважився б з вами одружитися.
— Можливо, із потрійною сумою?
— Так.
— Не більше, дурний же ви. Отямтеся від дурості й скажіть, як ви узгоджуєте Афіни з моїм піврічним відстроченням?
— Та я повернувся б, щоб почути оте... «ні». Бо я зв'язаний словом...
— Між нами немає жодного зобов'язання!
— Ні ж бо, я зв'язаний словом, ви — ви вільні, але я... я... ніколи не одружуся... а якщо ви вийдете заміж... що ж, якщо я одружуся за десять років після вас, то це вже буде добре...
— Ах-ха! ось знову точні й розважливі почуття. Та, мій сердего, ви ніколи не чаруватимете жінок. Ви надто розважливий, надто логічний, надто спокійний. Ви щохвилини скоряєтеся. Вам потрібне щось інше, хай йому грець! Прийшли б ви мені сказати: я їду через вас! — це звучало б інакше, ніж: я їду платити борги!
— То брехати?
— Це могла б бути я.
Час від часу ми говоримо про інше, і я докоряю йому [за те], що він не справжній принц, а він береться давати мені пояснення, яких я не слухаю, бо розповідь про безсонні ночі, шаленства, гарячки, спричинені мною, веселить мене. Він думає про мене щохвилини (я теж думала про інших) — він уже три місяці не спить і двох годин за ніч, а лишається курити, хоч і збридив собі тютюн. Я хотіла спитати, чи бачив він жінок, відколи мене обожнює, але ж це було неможливо спитати.
Я думала про інше, поки сердега пояснював мені, як і котрий з його предків царював, і щоразу, коли поверталося це «царював», я додавала: на стелі. Це жалюгідно.
Я цілком щира з ним уперше, зізнаюся, що я шукала, чи він мені бодай трохи приємний, чи трохи неприємний, і виявила, що він лишає мене зовсім холодною.
Бачачи мене так часто, так зблизька, він каже, що уявив, ніби все вже вирішено. О! я був божевільний, божевільний, божевільний!
— Та певно, що так.
Треба було бути божевільним, щоб повірити, ніби я могла б за вас вийти.
— І справді!
— Що ж ви хочете, я собі це уявив...
— Бачачи мене такою простодушною!
— Я був божевільний.
Я розумію це почуття, чи не так. Постійно бачачи когось, думаючи про нього, уявляєш собі... а потім приголомшений, що нічого не стається і що цей хтось — лише чужий для тебе...
Оскільки він не хоче брати за дружину нікого, крім мене, яку він «обожнює навіки», я пропоную йому становище не дуже блискуче, але втішніше, ніж зовсім нічого.
— Друг, кажете ви. Ні, не друг, це дурниці. Я пропоную йому бути моїм запасним варіантом. Якщо я не знайду нікого кращого, ви завжди будете тут, напохваті, і я за вас вийду. Тоді він із запалом вигукує, що одружиться зі мною так само й у двадцять шість років, як і сьогодні.
Отже, домовлено. Ну, прощавайте й щасливої дороги, він довго тримає мені руки, плаче, а я, усе ще незворушна й дуже весела, даю йому того славнозвісного святого Матвія з присвятою: «Шана автора панові князеві Соутцо». Та я це стираю, це недостатньо гідно... чоловікові, який говорить вам про те, щоб піти шукати смерті на полях різанини, бо самогубство — це злочин і пляма, яку завдаєш своїм сестрам, словом, він має свого святого Матвія зі словами: читати щовечора. Без імені Соутцо я зможу сказати, що він його в мене вкрав, якщо буде потреба! Він плаче, він іде, а вигляду не має.
Словом, ось він, мій запасний варіант, я обертаю все це на посміх і звільняю вас від тонкощів моїх дотепів під час цих марних балачок... Усе минає спокійно, ось він і поїхав. Я пішла спати дуже спокійно. Я невиразно підозрюю, що він ниций комедіант, бо якби я відчувала його щирим, я мала б певний жаль, що завдаю йому горя. А я цілком спокійна.
Та поки я пишу і поки цей бідолашний Соутцо котить до Марселя, мені приходять про це сповістити. Він їде лише в п'ятницю. Оце так жарт. Та мені вже нема чого йому сказати. Моє становище ясне й чисте, моя гордість недоторкана. Справді треба було б із цим покінчити.
Я не подарую йому ані найменшої розмови наодинці. Досить борсатися. Та й усе це не ясно, він однаково не зможе виплатити шістдесят тисяч франків за вісімнадцять місяців зі своїми двадцятьма тисячами франків ренти. Він, певно, наробив тут дурниць... Словом, мені вже нема до цього діла, надто довго я займалася цим нікчемним паночком, як запасним варіантом; не більше. Він дурний, а проте досить хитрий, бо зумів зрозуміти, що я буду бездоганною дружиною за будь-якого чоловіка: тож коли я говорю йому про підступність жінок, він наводить мене за приклад. Так, але це я, я. То навіщо тоді бути собою. Якби всі були такі і якби я мала чинити, як інші.
Ось він, цей пілігрим. Я прийняла його, мов трохи буркотлива, але не зла бабуся, бабуся часів Людовіка XV. Я лишила його грати з тіткою. Мені нема чого марнувати час, та й я починаю вже дуже серйозно гніватися.
Вихоплений Біарриц доводить мене до того, що в очах червоніє. Я плачу, пишучи. Усі — панна де Вільв'єй була в Е, де було багато люду, кожен гуляв, розважався. А я похована. Мабуть, Бог так хоче. Та це надто сумно, я нічого не бачу, так плачу.

Примітки

Гра слів в оригіналі: фр. a régné («царював») на слух нагадує araignée («павук»), а Marie додає au plafond («на стелі») — отже павук на стелі, а не цар на троні. Українською каламбур дослівно не відтворюється.
В оригіналі en-cas — буквально «про всяк випадок» (зазвичай легка перекуска чи парасолька про запас); Marie вигадливо вживає це слово на позначення «запасного нареченого».