Вівторок, 3 серпня 1880

Водзінський приходить нас провідати, через що я на хвильку виходжу, і його ведуть до вітальні, де він рекомендує нас тому старому диваку, маркізові де Барбантану, славетному своєю запеклістю в співі найсміховиннішим у світі фальцетом. Водзінський нагадує мені Алексіса, він був милий, той бідолашний серб.
[Двадцять три рядки закреслено]
Це людський бік, а ось родинний бік, який, зрештою, потребує передмови.
Ви знаєте, що віддавна моя мрія — поїхати до Біаррицу, і знаєте, що від шістнадцяти років я завжди про це думала, та й знаєте, як я жила. Тепер я не можу поїхати туди з тіткою, і то з тисячі причин, з яких жодна не дуже ясна, але всі разом складають вагому причину. По-перше, незграбно не бути з матір'ю, коли вона ні немічна, ні божевільна, ні мертва, — і одразу щось вигадують. Я надто розлючена на свою родину, щоб терпіти її інакше, ніж із пристойності, а коли я з мамою, мені нема чого сказати, бо це однаково й для мене, і для світу. Та сама з тіткою я не маю тієї природної причини, що дає пробачити жахливу нудьгу нудитися віч-на-віч, та й, гадаю, про мене говорять такі гидоти, що я волію лишатися замкненою в себе. А проте тітка — найкраща з жінок для мене, вона одразу турбується, якщо я не їм або недостатньо тепло вдягнена, а в усьому іншому вона дурна або вдає дурепу.
Вона була б на сьомому небі, якби я вийшла за будь-кого, аби лиш скінчилися всі ці клопоти; вона обрала б Соутцо чи когось іншого, і я дурна, але мене страшенно ображає, що моя родина не уявляє, ніби для мене нема нічого досить доброго. Звісно, вона не здивувалася б, якби я вийшла за Імператора, але так само прийняла б і дрібнішого пана, якогось Мультедо. Я двадцять разів пишу до Росії про цей Біарриц, а мені відповідають, щоб я їхала туди з тіткою й що до мене там приєднаються. А я ж наводила всілякі причини й присягалася, що не поїду без неї.
Ось мій сьогоднішній лист, написаний посеред нападу сліз:
Ви не робите в Росії нічого корисного, тож повертайтеся, щоб я могла поїхати на води. Не забувайте, що я завжди проводила літа в блискучих місцях, як-от Соден, Шлянґенбад, а цього року Мон-Дор.
Ви завжди поводилися зі мною як ворог, а проте мушу визнати, що ви завжди лишали мені надію зловити чоловіка на вулиці. Тепер ви й цього вже не хочете, бо не в Мон-Дорі я зловлю чоловіка на вулиці, і з тієї дуже простої причини, що в Мон-Дорі немає вулиць.
Зрештою, це востаннє я говорю вам про цей Біарриц, який починає мене вже нудити від самого тільки випрошування вашого повернення.
Можете повертатися, запевняю вас, ви досить мене посмикали, і хоч би яка величезна була та сума втіхи, яку я мала б від цієї подорожі, вона вже перевершена сумою жовчі, яку ви мені завдаєте.
Хіба ж це не ваша метода — погоджуватися на щось тієї миті, коли людина вже доведена до краю й нічого більше не хоче. Хай там як, я більше вам про це не говоритиму. Робіть як знаєте, і знайте, що я не зрушу з Парижа, поки ви не приїдете. І додаю: я щойно отримала листа!
Я щойно отримала вашого листа, якого вам повертаю, бо ненавиджу повчальні писання.
Про які справи ви говорите? Що мені до ваших справ і нащо мені ваші гроші?
Дайте мені вагому причину лишатися в Росії: я вас знаю, ви повернетеся й за кожної нагоди відповідатимете мені, що це моя провина, що це тому, що я викликала вас надто рано. Звісно, це буде брехня, але вас це не спиняє. Повторюю: я нікуди не поїду сама.
[Дев'ять рядків замазано]