Субота, 31 липня 1880

на полях Лікування поновлено сьогодні вранці. Учора я почала свою картину на полотні розміру 25. Композиція дуже проста. Двоє дітей сидять під гарними деревами зі стовбурами, укритими мохом; угорі полотна є просвіт, крізь який видно світло-зелену рівнину. Хлопчик, років десяти, сидить анфас, шкільна книжка під пахвою, руки складені над лівим коліном, очі дивляться в нікуди. Дівчинка, шести років, однією рукою тягне його за плече, а в другій тримає грушу. Голова в профіль, вона ніби кличе його. Обох дітей видно лише до колін, бо це в натуральну величину.
Я прочитала те, що називають поганою книжкою, — Mademoiselle Giraud, sera femme Бело. Це був для мене відпочинок після Origines de la France contemporaine Тена. Я зненавиділа Бело після того, як прочитала його Femme de glace, Mademoiselle Giraud приємніша для читання — 270 сторінок за дві години, ах! я читаю швидко, та хіба ж можна серйозно читати таких авторів. Я читаю їх, коли нездужаю або коли конче хочу одурманитися, забутися без утоми. А щоб виправдатися, що читаю цю бридню, я кажу собі: але ж я в розпачі, така отупіла! Ви ж добре знаєте, я читала «Нану», зрештою, поганих книжок не буває; а проте, схоже, є уми, на яких це позначається.
Перед відʼїздом із Парижа я прочитала «Індіану» Жорж Санд. І запевняю вас, це не цікаво! Прочитавши лише «Маленьку Фадетту», ще дві-три новели й «Індіану», я, можливо, і не мала б висловлюватися... Та досі цей талант мені анітрохи не смакує.
А проте, якщо вже всі так гучно її проголошували... Зрештою, мені це не до вподоби.
Це як мадонни Рафаеля; те, що я бачу в Луврі, мені не до вподоби. Я бачила Італію ще до того, як могла судити, і тоді те, що я бачила, мені теж не сподобалося. Це ні божественне, ні земне, як на мене, це умовне й картонне!
Надворі сіро, не виспавшись, я не працювала. Ми їздили до Бурбуля, що поруч із Мон-Дором. Ми зустріли Водзінського на ослі. Він трохи ображений тим, що, запросивши його на обід у середу свята, ми поїхали, не попередивши, і він прийшов до зачинених дверей; він прийде сюди завтра.
Я хотіла поїздити верхи..., але мені нічого не хочеться, а коли я проводжу день без роботи, мене гризе жахливе сумління, і бувають дні, коли я нічого не можу робити; тоді я кажу собі, що ні, що якби я захотіла, то могла б, і тоді сварки із самою собою, і це закінчується одним «кинь усе! Не варто жити...!», під час якого я курю й читаю романи.
Мені потрібен був мій календар, щоб дізнатися, чи має липень тридцять, чи тридцять один день (я ніколи не знаю таких речей).
Мій календар лишився в Парижі, тож він мені сниться, я бачу календар і цифру тридцять один, наче це насправді.
Схоже, це трапляється з багатьма людьми, як і бачити місця, які снилися кілька разів. Так, мені снилися Бютт-Шомон за два дні до того, як я їх побачила.
Мон-Дор зробить мене ідеальною. Уранці я пʼю чай і молоко, об одинадцятій ще молоко, а о пʼятій чи шостій зʼїдаю шматочок курки або юшку. Та я не голодна, кажу ж вам, я не живу, я сплю.
Час від часу я думаю про Соутцо. Ми розсталися на тому, що наступного дня побачимося. Та... навіть якби цей хлопець справді мене кохав, чи могла б я вдовольнитися цією грубою натурою, помережаною грецькою фальшю. Зрештою, мені слід триматися пророцтва Едмона й матінки Жакоб.
Чоловік, якого вони описали, надто Едмон, — мені здається, ніби я його бачу, і я неодмінно його впізнаю.
Та це все безумство.

Примітки

Роман Адольфа Бело (1870) мав назву Mademoiselle Giraud, ma femme («Мадемуазель Жіро, моя дружина»); Марі наводить її як sera femme. Тут і далі назву подано мовою оригіналу. ↩
Іполіт Тен, Les Origines de la France contemporaine («Витоки сучасної Франції»). ↩
La Femme de glace («Жінка з льоду») — інший роман Адольфа Бело. ↩