Субота, 17 липня 1880

Тоні сказав мені, що якщо я зроблю кілька таких докладних етюдів, як цей, то це піде мені на велику користь. Що це схоже, дуже добре намальоване. Це зроблено серйозно, це опрацьовано; на жаль, загальному тонові бракує міцності. Очі — добре; ніс — дуже добре тощо, тощо. Загалом я пиндючуся і дедалі більше стаю головою ательє. Що ж до Амелі, я говорю їй про Жюліана, не називаючи його, натяками, усмішками, дрібничками: вона завжди розуміє, і ми в найкращих стосунках.
Не розповідатиму вам про свої шалені біганини крамницями та ательє, де мені лишалося домалювати одне око. Ну так! Це Дусе, улюблений учень Жюліана, здобув Римську премію. Панна де Вільв'єй частує пуншем нагорі в нас. Жюліан частує одним унизу й сам біжить до Лефевра чи Дусе. Ми кричимо: геть Жюліана, і: Хай живе Комуна!
Я була в матінки Гавіні о першій годині й призначила їй зустріч у себе о п'ятій, зустріч, яку я зриваю через мою кравчиню. Сент-Аман, що був уранці, приходить попрощатися о шостій, а о сьомій приходить Габріель. Він утратив той цвіт молодості, який мав, і в нього лишилося дуже мало волосся, у такому віці!
Зрештою, ми вирушаємо лише завтра ввечері.
Саварр одягає Одіффре. Ось маленькі, що страшенно мені діють на нерви. Вони ведуть найелегантніше, найбільш на видноті світське життя, і їх знаходять усюди — у Біарриці, у Трувілі, усюди. На всіх офіційних балах і в суворих вітальнях передмістя. Ця іспанка дивовижна, зі своїми усамітненнями в монастирях і своїми священниками. Я гадала, що вони нещасні й живуть час від часу поміж Байєлями та пані де Пуальї. Не можу вам сказати, до якої міри мене зранило й принизило знати, що їм усюди так добре. Та навіщо хвилюватися, думаючи про це!
Я нещасна.
Живопис! Так, але тим часом я в'яну в безвісті!
— Я таки думав, що є якийсь надзвичайний мотив, що штовхає вас до праці, — сказав Жюліан, — урешті, чоловік, для якого ви хотіли чимось бути. Треба було справді мати якийсь винятковий поштовх, аби поховати тут той цвіт, що його маєш лише короткий час і який ви мали, прибувши сюди, замість того, щоб нести його у світ. Ви могли не мати вроди, хай там чого завгодно, але ви мали той... цвіт, який справді було шкода закопувати тут, поміж цих чотирьох стін.
Я хотіла поїхати на село, на справжнє село, де нікого не було б. Та цього мало. Щастям було б могти час від часу усамітнюватися в незаселених краях, на островах, з великими дивними деревами, як у «Полі й Вірджинії». Бачити схід сонця і смакувати ніч на самоті, у найабсолютнішому спокої. Дикий край, великі дерева, чисте небо, гори, позолочені сонцем... повітря, про яке тут і уявлення не маєш, повітря, яке саме по собі вже блаженство, замість тих жахів, якими тут дихаєш... Та для такого існування потрібні гроші. І я не хотіла б у цій самоті навіть коханого чоловіка. Цілком сама — найвища насолода.