Пʼятниця, 16 липня 1880

Жюліан вважає мій живопис дуже добрим, дуже добрим, і Амелі змушена визнати, що він непоганий, бо Жюліан суворіший за Тоні.
Ми лишалися в майстерні до шостої години. Амелі малює панну де Вільвʼєй, а я малюю міс Річардс.
Я шаленію від похвал Жюліана.
Ми вирушаємо завтра, і я терплю клопоти передодня відʼїзду — пакунки тощо, тощо.
Добре, що я їду, бо інакше в майстерні справи вже не йшли б так добре. Нині я в ній незаперечна голова, лише Амелі ставить себе попереду мене, інші ставлять її після.
Я даю поради, я розважаю, моєю роботою захоплюються; я з кокетством намагаюся бути доброю, милою, послужливою, щоб мене любили, щоб любити товаришок, які потребують моїх дорогоцінних порад, і втішати їх фруктами чи морозивом.
Днями я вийшла, і про мене одразу заговорили добре. Панна Марі дель Сарте не могла надивуватися, розповідаючи мені це, а Магделена, яка малює, як ви знаєте, хоче взятися до живопису і йде під моє крило по поради. Це правда, що навчаю я бездоганно; якби я малювала так, як навчаю, я була б дуже задоволена.
Зрештою, що ж ви хочете, це вже щось — бути блискучим учителем. Жюліан шкодує, що я не можу далі допрацювати цю голову, яка «була б виставковою річчю».
«Оце має темперамент, це з натури, це щиро, це живо».
Мала має своєрідну голову: дуже великі очі, величезні повіки, величезні надбрівні дуги, трохи здивовані брови, кирпатий ніс, гарненький рот, чарівний колір обличчя; вона молода, але є в ній щось ніби зівʼяле, що, однак, не неприємне. Золоте волосся, яке, гадаю, фарбоване, але дивовижне, укладене левʼячою гривою на густо-зеленому тлі.