❦
Середа, 14 липня 1880
Mercredi 14 juillet 1880
Річниця взяття Бастилії. Парад, роздача прапорів, ілюмінації, гуляння, бали на всіх перехрестях.
Anniversaire de la prise de la Bastille. Revue, distribution de drapeaux, illuminations, fêtes, bals à tous les carrefours.
На Парижі лежить відбиток якоїсь зовсім нової й чарівної наївності.
Paris a un cachet de naïveté toute nouvelle et charmante .
Ми беремо Сент-Амана подивитися на повернення з параду й погуляти бульварами до шостої години. О шостій екіпажі вже не їздять. Мало кричали «Хай живе Республіка», коли проїздив уряд. Лише Ґамбетту вітали оплесками. Він був у купе з Жозефом. Проїзд генералів викликає сенсацію, Ґалліфе чудовий. Я ніколи не бачила красивішого військового верхи, він просто-таки героїчний. Сиве волосся, ці чорні вуса, цей румʼяний колір обличчя і цей хвацький вигляд — є в його обличчі щось зовсім юне й чарівне.
Nous emmenons Saint Amand voir le retour de la revue et nous promener par les boulevards jusqu’à six heures. A six heures, les voitures ne circulent plus. On a peu crié “Vive la République” au passage du gouvernement. Il n’y a que Gambetta qui a été acclamé. Il était en coupé avec Joseph. Le passage des généraux fait sensation, Galliffet est superbe. Je n’ai jamais vu un plus beau militaire à cheval, il est tout bonnement héroïque. Les cheveux blancs, cette moustache noire, ce teint coloré et cet air à tout casser, il a quelque chose de tout jeune et de ravissant dans la figure.
О шостій загальне зібрання в нас: пані де Кенсі, Ґайяр, Жюліан, тітка і я; Соутцо надсилає тітці депешу, щоб перепросити: змушений провести цілий день у родині, прийде попрощатися завтра. Я надсилаю йому таку відповідь: Лишайтеся ж у родині й не приходьте прощатися, я прощаюся з вами за себе й за тітку. Та його не знаходять ні вдома, ні у Вербранка. Він ховається в Парижі — від когось чи від чогось.
A six heures rendez-vous général chez nous, Mme de Quincy, Gaillard, Julian, ma tante et moi, Soutzo envoie une dépêche à ma tante pour s’excuser : obligé de passer toute la journée en famille, viendrait faire ses adieux demain. Je lui envoie la réponse suivante : Restez donc en famille et ne venez pas faire vos adieux, je vous fais les miens et ceux de ma tante. Mais on ne le trouve ni à son domicile ni chez Werbranck. Il se cache à Paris, de quelqu’un ou de quelque chose .
Отже, о шостій ми сідаємо на кільцеву залізницю біля Порт-Майо. Я вбрана в рожеву сукню, ціна — двадцять пʼять франків в універмазі «Прентан».
Donc à six heures, nous prenons le train de ceinture à la Porte Maillot. Je me suis habillée d’une robe rose coût: 25 francs au magasin du Printemps.
Зауважте, що ми їдемо подивитися на ілюмінації та заворушення в Бельвілі. Ми так гомонимо й сміємося, що проґавлюємо станцію й тричі пересідаємо. Тривожним було те, що ці квартали здавалися безлюдними. Урешті ми висаджуємося в цілковитій пустці, уже восьма година, і ми починаємо голодніти. Ґайяр заводить мову про вечерю біля озера Сен-Фарж — чудові затінки, озеро, добра кухня тощо, тощо. Прийнято. Ми вирушаємо на пошуки і входимо до прегарного парку, до Бютт-Шомон. У нас лютий голод, але ми тішимося, бо краєвид чудовий, надто якийсь павільйон, схожий на храм. Жюліан зачіпає мало не кожного перехожого й розпитує про ресторан, на який нам показують з усіх боків. Урешті, находившись і намилувавшись парком собі на втіху, ми помічаємо озеро й освітлений ресторан. Це чудово; ми кидаємося туди; але за десять хвилин ходу натрапляємо на загорожу. Доводиться вертатися й заходити з іншого боку. Це було гнітюче; майбутня пані Ґайяр умирала з голоду. І щоразу, коли ми, жартома, пророкували собі якусь халепу, вона ставалася. Озеро було не Сен-Фарж, а ресторан — звичайнісінька кавʼярня, де не було чого попоїсти.
Remarquez que nous allons voir les illuminations et les émeutes à Belleville. On cause et on rit tant, que l’on manque la station et que nous changeons par trois fois de train. Ce qu’il y avait d’inquiétant, c’est que ces quartiers semblaient déserts. Enfin nous débarquons en plein désert, il est huit heures et on commence à avoir faim. Gaillard parle de dîner au lac Saint- Fargeau, ombrages délicieux, lac, bonne cuisine, etc. etc. Adopté. On se met à sa recherche, et on entre dans un parc délicieux, les Buttes-Chaumont . On a une faim atroce, mais on se console en trouvant le paysage superbe, surtout certain pavillon à l’air de temple. Julian aborde presque tous les passants et se renseigne quant au restaurant, qu’on nous indique de tous côtés. Enfin, après avoir marché et admiré le parc pour nous consoler, nous apercevons un lac et un restaurant illuminé. C’est superbe; on s’élance; mais au bout de dix minutes de marche, on trouve une barrière. Il faut retourner et prendre par un autre côté. C’était désolant; la future Mme Gaillard mourait de faim. Et chaque fois que nous nous prédisions, pour rire, quelque mésaventure, elle arrivait. Le lac n’était pas Saint-Fargeau, et le restaurant un simple café où on ne trouvait rien à manger.
— Висідайте в Ла-Віллетт, — казав один.
- Descendez à la Villette, disait l’un.
— Як хочете попоїсти чогось доброго! — каже якийсь підпилий громадянин, — заходьте отуди, — і він показував на забігайлівку.
- Si vous voulez manger quelque chose de bon ! dit un citoyen pochard, entrez là, et il indiquait un mastroquet.
О щастя! Проїздить фіакр, та відмовляється нас узяти, і лише після наполегливих умовлянь та благань він погоджується. Ми втискуємося впʼятьох і вирушаємо до озера Сен-Фарж. Не змальовуватиму вам цієї цілогодинної їзди безліччю доволі порожніх вуличок. Ми прибуваємо; озеро Сен-Фарж — то не озеро, а жахлива калюжа. Уже пів на десяту; але щойно ми сідаємо за стіл, як починається дощ. Перебираємося до величезної зали для зібрань. Я вилізаю на стілець: Панове! я передусім опортуністка; а оскільки нині доречно попоїсти, я пропоную знову сісти до столу!
Ô bonheur ! Un fiacre passe, mais refuse de nous prendre, et ce n’est qu’après de vives insistances et des supplications qu’il consent. On s’empile à cinq et on part pour le lac Saint-Fargeau. Je ne vous peindrai pas cette course d’une heure entière par des tas de petites rues assez vides. Nous arrivons; le lac Saint- Fargeau n’est pas un lac, mais une mare d’eau affreuse. Il est neuf heures et demie; mais à peine sommes-nous à table, qu’il pleut. Déménagement dans une salle de conférence immense. Je monte sur une chaise: Messieurs ! je suis une opportuniste avant tout; or, comme à l’heure qu’il est il est opportun de manger, je propose de nous remettre à table !
Щойно трохи оговтавшись, я починаю говорити Жюліанові про Амелі. Близько десятої ми згадуємо про феєрверк, який мали побачити з висоти Бютт-Шомон. Біля дверей ресторану нас знову зустрічає наш янгольський візник. Він трохи напідпитку, але виявляє посольський хист у скрутних місцях, бо й справді лунають крики: «Геть екіпажі!», та ми відповідаємо: «Хай живе Республіка!»
Aussitôt remise un peu je commence à parler d’Amélie à Julian. Vers dix heures, nous songeons au feu d’artifice que nous devions voir du haut des Buttes-Chaumont. A la porte du restaurant se retrouve notre angélique cocher. Il est un peu gris, mais fait preuve d’un talent d’ambassadeur dans les passages difficiles, en effet, des cris de: “A bas les voitures” ! se font entendre, mais nous répondons par: “Vive la République” !
Гадаю, цієї пори на вулицях було навряд чи більше за один екіпаж, наш фіакр нагадував мені той із «Пані Боварі» (Флобера).
Je crois qu’à cette heure-ci il n’y a pas eu beaucoup plus d’une voiture dans les rues, notre fiacre me faisait songer à celui de “Mme Bovary” (de Flaubert).
Урешті нас спиняють сержанти, які після численних перемовин змушують нас вийти, і нарешті ми обходимо Бельвіль пішки, повернувшись перед тим до Ла-Віллетт, щоб вертатися до Парижа залізницею, і ще десяток таких речей.
Enfin nous sommes arrêtés par des sergents qui, après des pourparlers nombreux, nous forcent à descendre et enfin nous parcourons Belleville à pied après avoir retourné vers la Villette pour retourner à Paris par le chemin de fer, et dix autres choses.
Гарна прогулянка! Пані де Кенсі на високих підборах стомилася за двадцять хвилин, а я не відчула втоми більше, ніж якби була вдома. Ми гомоніли з Жюліаном про Амелі та про Кассаньяка. Що вражає — то спокій, який панує всюди. Сказати б, смуток. Жодного галасливого пʼянички — сама пристойність і чемність.
Un joli trajet ! Mme de Quincy avec de hauts talons s’est fatiguée au bout de vingt minutes, moi je n’ai pas sentie plus de fatigue que si j’étais chez moi. Nous causions avec Julian d’Amélie et de Cassagnac. Ce qui frappe c’est le calme qui règne partout . On dirait de la tristesse. Pas un pochard bruyant et une bienséance et une politesse.
Ми гадали побачити дикунів, а застаємо пастухів, що танцюють під звуки сопілок.
Nous pensions voir des sauvages et nous trouvons des bergers qui dansent aux sons de chalumeaux.
На набережній Вальмі доводиться зайти до кавʼярні через пані де Кенсі, така сама зупинка на площі Республіки і нарешті в одній кавʼярні на бульварі. Ґайяр і Жюліан звабили панський екіпаж, і під рясним дощем ми вертаємося, лишивши пані де Кенсі, яка плакала від утоми, у неї вдома. О пів на другу Жюліан відвозить нас додому.
Au quai de Valmy il faut entrer dans un café à cause de Mme de Quincy, même station place de la République et enfin dans un café du boulevard. Gaillard et Julian séduisent une voiture de maître et par une pluie battante, nous rentrons laissant Mme de Quincy qui pleurait de fatigue, chez elle. A une heure et demie Julian nous ramène chez nous.