Середа, 14 липня 1880

Річниця взяття Бастилії. Парад, роздача прапорів, ілюмінації, гуляння, бали на всіх перехрестях.
Париж має відбиток якоїсь зовсім нової й чарівної наївності.
Ми беремо Сент-Амана подивитися на повернення з параду й погуляти бульварами до шостої години. О шостій екіпажі вже не їздять. Мало кричали «Хай живе Республіка», коли проїздив уряд. Лише Ґамбетту вітали оплесками. Він був у купе з Жозефом. Проїзд генералів справляє сенсацію, Ґалліфе чудовий. Я ніколи не бачила красивішого військового верхи, він просто-таки героїчний. Сиве волосся, ці чорні вуса, цей рум'яний колір обличчя і цей нестримний вигляд — є в його обличчі щось зовсім юне й чарівне.
О шостій загальне зібрання в нас: пані де Кенсі, Ґайяр, Жюліан, тітка і я; Соутцо надсилає тітці депешу, щоб перепросити: змушений провести цілий день у родині, прийде попрощатися завтра. Я надсилаю йому таку відповідь: Лишайтеся ж у родині й не приходьте прощатися, я прощаюся з вами за себе й за тітку. Та його не знаходять ні вдома, ні у Вербранка. Він ховається в Парижі — від когось чи від чогось.
Отже, о шостій ми сідаємо на кільцеву залізницю біля Порт-Майо. Я вбрана в рожеву сукню, ціна — двадцять п'ять франків в універмазі «Прентан».
Зауважте, що ми їдемо подивитися на ілюмінації та заворушення в Бельвілі. Ми так гомонимо й сміємося, що проґавлюємо станцію й тричі пересідаємо. Тривожним було те, що ці квартали здавалися безлюдними. Урешті ми висаджуємося в цілковитій пустці, уже восьма година, і ми починаємо зголодніти. Ґайяр заводить мову про вечерю біля озера Сен-Фарж — чудові затінки, озеро, добра кухня тощо, тощо. Прийнято. Ми вирушаємо на пошуки і входимо до прегарного парку, до Бютт-Шомон. У нас лютий голод, але ми тішимося, бо краєвид чудовий, надто якийсь павільйон, схожий на храм. Жюліан зачіпає мало не кожного перехожого й розпитує про ресторан, на який нам показують з усіх боків. Урешті, находившись і намилувавшись парком собі на втіху, ми помічаємо озеро й освітлений ресторан. Це чудово; ми кидаємося туди; але за десять хвилин ходу натрапляємо на загорожу. Доводиться вертатися й заходити з іншого боку. Це було гнітюче; майбутня пані Ґайяр умирала з голоду. І щоразу, коли ми, жартома, пророкували собі якусь халепу, вона ставалася. Озеро було не Сен-Фарж, а ресторан — звичайнісінька кав'ярня, де не було чого попоїсти.
— Висідайте в Ла-Віллетт, — казав один.
— Як хочете попоїсти чогось доброго! — каже якийсь п'яничка-громадянин, — заходьте отуди, — і він показував на забігайлівку.
О щастя! Проїздить фіакр, та відмовляється нас узяти, і лише після наполегливих умовлянь та благань він погоджується. Ми громадимося вп'ятьох і вирушаємо до озера Сен-Фарж. Не змальовуватиму вам цієї цілогодинної їзди безліччю доволі порожніх вуличок. Ми прибуваємо; озеро Сен-Фарж — то не озеро, а жахлива калюжа води. Уже пів на десяту; але щойно ми сідаємо за стіл, як починається дощ. Перебираємося до величезної конференц-зали. Я вилізаю на стілець: Панове! я передусім опортуністка; а оскільки нині доречно попоїсти, я пропоную знову сісти до столу!
Щойно трохи оговтавшись, я починаю говорити Жюліанові про Амелі. Близько десятої ми згадуємо про феєрверк, який мали побачити з висоти Бютт-Шомон. Біля дверей ресторану нас знову зустрічає наш янгольський візник. Він трохи напідпитку, але виявляє посольський хист у скрутних місцях, бо й справді лунають крики: «Геть екіпажі!», та ми відповідаємо: «Хай живе Республіка!»
Гадаю, цієї пори на вулицях було навряд чи більше за один екіпаж, наш фіакр нагадував мені той із «Пані Боварі» (Флобера).
Урешті нас спиняють сержанти, які після численних перемовин змушують нас вийти, і нарешті ми обходимо Бельвіль пішки, повернувшись перед тим до Ла-Віллетт, щоб вертатися до Парижа залізницею, і ще десяток таких речей.
Гарна прогулянка! Пані де Кенсі на високих підборах стомилася за двадцять хвилин, а я не відчула втоми більше, ніж якби була вдома. Ми гомоніли з Жюліаном про Амелі та про Кассаньяка. Що вражає — то спокій, який панує всюди. Сказати б, смуток. Жодного галасливого п'янички, а чемність і ввічливість.
Ми гадали побачити дикунів, а застаємо пастухів, що танцюють під звуки сопілок.
На набережній Вальмі доводиться зайти до кав'ярні через пані де Кенсі, така сама зупинка на площі Республіки і нарешті в одній кав'ярні на бульварі. Ґайяр і Жюліан звабили панський екіпаж, і під рясним дощем ми вертаємося, лишивши пані де Кенсі, яка плакала від утоми, у неї вдома. О пів на другу Жюліан відвозить нас додому.