❦
Неділя, 11 липня 1880
Dimanche 11 juillet 1880
Я повертаюся з прогулянки в Булонському лісі з тіткою й Ґавіні. Говорили, як завжди, потроху про все, згадали Одіффре, яких приймають усюди. Та я ще й до цього імені не дійшла, як уже знемоглася. Ці розмови мене вбивають. А тітка така дурна, що вічно говорить про людей, яких ми не знаємо. Мене від цього аж нудить. Якби я це сказала, мене мали б за божевільну. «Ви були гарно вбрані, гарненькі, було багато люду, то була наша чарівна прогулянка, ви розважилися». Я більше не можу, я від цього вмираю.
Je reviens de me promener du Bois avec ma tante et les Gavini. On a parlé comme d’habitude un peu de tout, on a nommé les Audiffret qui sont reçues partout. Même avant d’arriver à ce nom je n’en pouvais plus. Ces conversations là me tuent. Et ma tante est si bête de toujours parler de gens que nous ne connaissons pas. J’en suis malade. Si je le disais, on me croirait folle. Vous étiez bien mise, jolie, il y avait du monde, c’était notre charmante promenade, vous vous êtes amusée. Je n’en peux plus, j’en meurs.
Хто мене з цього витягне, Боже мій. Найжахливіше те, що я нікому не можу цього сказати. Ось хвилини, що старять тебе на рік. Кожне слово — рана. Ви не розумієте!!! Сказати при мені, що були з візитом, — це вже занадто, мені від цього боляче. Я більше не можу терпіти цього жалюгідного непевного існування, цих дрібʼязкових ран самолюбству, дрібʼязкових, але щохвилини, але завжди. Мені їх завдають ненавмисне, мені їх навіть і не завдають — воно виходить само собою.
Qui me sortira de là, mon Dieu. Ce qui est atroce c’est que je ne puis le dire à personne. Voilà des moments qui vous vieillissent d’un an. Chaque parole est une blessure. Vous ne comprenez pas !!! Dire devant moi qu’on a été faire une visite c’est déjà trop, cela me fait mal. Je ne puis plus supporter cette misérable existence indécise, ces mesquines blessures d’amour-propre, mesquines mais à chaque minute, mais toujours. On me les fait sans le vouloir, on ne m’en fait même pas, cela se fait tout seul.
Ця бідолашна Ельсніц мене засмучує, тітка не бере її до Мон-Дора, вона залишиться тут сама. Вона ніколи не говорить. Зрештою, відколи поїхали мама й Діна, ніхто ні з ким не говорить. Я ніколи нічого не кажу, хіба що попросити води чи ще чогось за столом. Тітка майже нічого не каже. Ельсніц нічого не каже. Ми бачимося лише за столом, решту часу я проводжу в себе, а за столом читаю газети й не підводжу очей. Зрештою, я майже ніколи не говорю в родині, хіба що для того, щоб посваритися чи поскаржитися. Та що ж мені казати цим людям.
Cette pauvre Oelsnitz me fait de la peine, ma tante ne l’emmène pas au Mont-Dore, elle restera seule ici. Elle ne parle jamais. Du reste depuis que maman et Dina sont parties personne ne se parle. Moi, je ne dis jamais rien si non pour demander de l’eau ou n’importe quoi à table. Ma tante ne dit presque rien. Oelsnitz ne dit rien. Nous ne nous voyons qu’à table, le reste du temps je [le] passe chez moi et à table je lis les journaux et ne lève pas les yeux. Du reste je ne parle presque jamais en famille, à moins que cela soit pour quereller ou me plaindre. Que voulez-vous que je dise à ces gens.
Її ніколи не беруть ні на видовища, ні в Булонський ліс, цю маленьку Ельсніц, а їй же лише двадцять років. Я й справді мила, нарікаючи й не помічаючи цієї дитини поруч зі мною; до того ж мене через це вже давно гризе сумління, тож від завтра я братиму її в Булонський ліс, а потім вивозитиму її якомога частіше. Я хочу взяти її до Мон-Дора, доведеться кричати, а тітка не зрозуміє, чому я наполягаю... зрештою, та втіха, яку дівчинка мала б від цієї подорожі, не варта всіх цих криків, і куди краще буде не покинути її після повернення.
On ne l’emmène jamais au spectacle ni au Bois la petite Oelsnitz et elle n’a que vingt ans. Je suis vraiment charmante de me plaindre et je ne vois pas cette enfant à côté de moi; aussi voilà longtemps que c’est un remords pour moi, dès demain, je l’emmènerai au Bois et puis je la sortirais aussi souvent que possible. Je veux l’emmener au Mont-Dore, il faudra crier et ma tante ne comprendra pas pourquoi j’insiste... du reste le plaisir que la petite aurait de ce voyage ne vaudra pas tous ces cris et je ferai bien mieux de ne pas l’abandonner à mon retour.