Неділя, 30 травня 1880

Ґавіні, Антуан і я в Отеї. Я в білому, соломʼяний капелюшок граційно вкритий вуаллю з шовкового крепу, що завʼязується спереду двома свіжими трояндами. Троянди й на лівому боці капелюшка. Саксонські рукавички, черевички в тому ж стилі, вишиті шеніллю й золотом. Біла парасолька від сонця на рожевій підкладці, держак із японського дерева з інкрустаціями з кольорового каміння — сонечка, листя тощо.
Тієї миті, коли я сідала в екіпаж, щоб поїхати по Ґавіні, Соутцо прийшов спитати, чи ми вже поїхали, він підходить поговорити зі мною. Я гарна, мов троянда, і його очі сяють досить яскраво, щоб довести мені, що я не помиляюся. Він їде слідом за ландо й чекає біля дверей Ґавіні. Та там я його мало бачу. Застряг, мабуть, серед гравців.
Ґавіні водить мене попід руку, щоб я не прогулювалася з молодиками; ми бачимо багато знайомих: Пернеті, Нерво, що водить мене попід руку (доказ, що я шикарна, інакше він не попросив би), Л. Шевро, принц Монако, Дюфур, де Ларенті тощо, тощо, тощо. Брошетони, Молінер, Мораес, Міранда, інші іспанці; Морган, що часто буває коло нас і теж водить мене попід руку, щоб показати жінку, яку варто показати. Я б дуже розважилася, якби не ці відлучки цього нікчемного Соутцо. Вишукане товариство, чарівні вбрання. Чудове повернення.
— Виходьте за нього, — каже мені Аделіна, — будете княгинею, чудово влаштованою, матимете всілякі переваги й вигоди, їздитимете куди забажаєте, дозволятимете собі всі примхи, які вам заманеться, будете повновладною господинею. — Це так, але чи гадаєте ви, що в нього досить... щоб я могла, як ви кажете, дозволяти собі примхи...
— Хіба що ви хочете звалити собі на голову цілий дім... дуже добра родина. Повірте мені, виходьте за нього, будете княгинею, двічі княгинею, бо ви чужоземка. Інакше ви нічого не досягнете... бігати по майстернях, художниця, панна... дурниці, виходьте заміж.
Король Греції був присутній на Перегонах у трибуні Президента. Це так само гарно, як Великий приз, ба навіть пристойніше. Я сказала Ґавіні, що не знаю нічого неприємнішого за Соутцо, що Морган кращий. І справді, кажуть вони, Морган кращий. Хай йому грець! У Моргана руде волосся, він починає лисіти й скидається на сову; але ось французькі пані на кшталт Аделіни вважають це дуже добрим, як, скажімо, Ріволі.
Жовтаве волосся, вузькі плечі, сухий ніс, червоні вилиці — одне слово, тип сучасного добродія, і це вважають вишуканим!
Хай йому грець, я добре знаю, що означає бути вишуканим; Мультедо — його вважають вродливим!! Шкіра, що легко подразнюється, червоні повіки, ніс... червоні ніздрі, брудно-біляве волосся; зачаток черева — як можна порівнювати це з матовою, молодою й чистою шкірою, як у Соутцо, в якого ніс хоч кільце встромляй, але ні червоний, ні зморшкуватий. Ґабріель — оце інша річ! Ґабріель вишуканий, але він ні бридкий, ні брудний, ні жовтявий, ні стомлений, ні зівʼялий, ні прісний.
Ґабріель чарівний, і Соутцо поряд із ним — мов бульдог поряд із хортом. Та Ґабріель навіть не румунський принц.
Пані Жері: Хіба ж це не геть неможливо! Зрештою, усе це дурниці, і мені передусім хотілося б поїхати на води й перебути зиму в Петербурзі, де дуже легко вийти заміж, коли ти така собі Сара Бернар, тільки порядного штибу, як я.
Соутцо — це було б пересічне влаштування. Шкода, що я не можу змусити його чекати два роки.
Я вже збиралася лягати, коли о десятій прийшов Соутцо. Я різка й не подаю руки.
— Куди ви поділися на Перегонах, де це ви застрягли?
— Я?
— Ви, що це за манера ховатися в людних місцях! Я вас не люблю, я люблю тих, хто любʼязний і милий, як ті, кого я там бачила...
— Вам досить і двох чоловіків біля себе.
— Антуан і пан Ґавіні? Це не два чоловіки, це родина; як же тяжко мені було б, якби я не могла зібрати довкола себе з десяток таких, щоб прогулюватися й розважатися?
— А що мені було робити серед них?
— Не в тому річ. Я ненавиджу цю манеру зʼявлятися о десятій вечора. Якщо вам кортить мене бачити, дивіться на мене при всіх, як усі. Ось так. Чого ви сюди прийшли?
— Я прийшов грати в пікет із вашою тіткою.
— Ну то йдіть.
І я лишила їх грати.