Субота, 17 квітня 1880

Ми обідаємо в Міранд. Чарівна антресоль у новому будинку, комфортне облаштування, дім добре впорядкований; гості елегантні.
Пан і пані Брошетон (дуже багаті й вельми відомі банкіри; вони приходили до нас днями). Пан і пані Ікс, не знаю хто, ще один пан, не знаю хто, іспанський дипломат, молодий і дуже багатий, що приходив до нас, потім пан Ередіа де Лавермор, секретар іспанського посольства, пан де Рохас, мама, я.
Та ось посеред обіду в мене паморочиться голова, я бачу, як усе крутиться навколо мене, і ледве встигаю кинутися до вітальні, щоб побачити себе в дзеркалі блідою, як мрець, а тоді впасти в крісло в спальні й наполовину знепритомніти.
Це чудове відчуття, але краще було б, якби це сталося вдома. За п'ять хвилин я була така весела й міцна, як лише можна.
Приємний вечір, ми танцювали в тісному колі, пан де Рохас (міністр Венесуели), удівець із донькою, як Міранда, вальсував... зрештою, усі, окрім мами й пані Ікс; потім ми з пані Брошетон, яка гарна й мила, імпровізували на фортепіано всякі дурниці на лібрето пана Ередіа, [який] водночас імпровізував.
А пополудні я провела добру годину в Тоні, познайомилася там із Робером-Флері-батьком, який був дуже люб'язний і сказав мені, що він чотири роки малював, перш ніж почати писати фарбами. Коли батько пішов, ми погомоніли, і я викурила цигарку.
Що ж до картини, яку я принесла, то він визнав її доброю й каже мені продовжувати. Жюліан теж сказав, що разом із моїм Салоном це найбільше зусилля, яке я зробила...