Середа, 10 березня 1880

Ми йдемо до Музе.
Мама гадає, що я туди йду, бо там буде малий Кент і бо стара Кент розповідала в суботу, що її негідник-син має 50 000 франків ренти й стару кокотку. Я б і пішла заради цього, якби вірила, що в нього справді стільки грошей.
Я йду туди, бо моє малювання не йде, і мені хочеться розважитися. Я красива, уся в білому крепі, з перлами на шиї і без рукавичок.
Жюліан, якого я там застаю і з яким ми часто гомонимо, порівнює мене з героїнею «певних романів, які ми читали, коли вона з'являється в другому акті „Білявої Венери“» (це для тих, хто не читав мерзенної «Нани»). «Ви ж розумієте, — провадить батечко Жюліан, — між нами ми порозуміємося, і ви розумієте, наскільки далеко сягає порівняння, та й зрештою — між митцями, не обурюйтеся, вам це лестить».
Річ у тім, що там є опис жінки, зроблений рукою майстра.
Поки у вітальні співають, грають, декламують, я йду скласти невелике коло біля буфету, з Жюліаном, Соутцо, Кентом.
Я розважаюся. Ми знайомимося з генералом Жаннінґро, його дружиною й дочкою, малою, що грала комедію днями з пані де Дайлен. Генерал у мундирі й з відзнаками — це гарно виглядає.
Мама, здається, гомоніла про пані Адам (А, дам!) із Ґайяром, який сказав, що серед друзів цієї пані в нас є вороги.
Та ось що сталося в Росії: Поль із нареченою входили до церкви, щоб повінчатися, коли надійшов пан Башкірсеф із листом від архієпископа, і все зірвалося.
Подумайте лишень, який скандал для дівчини...