Четвер, 12 лютого 1880

Я снідаю в пані Гавіні, і ми разом їдемо до Палати. Амністія, питання вичерпане, але попри це — велике засідання; прем'єра.
У мене була записка від Крішабера до пана Марґена, квестора; ми йдемо до зали втрачених кроків, де застаємо названого квестора, Жанв'є, Аміля, і так далі; зрештою, після численних перипетій із Бешерелем, Марґеном і таке інше ми опиняємося в першому ряду в ложі міністрів, і то завдяки амурам Жанв'є, який, не маючи змоги посадити свою кокотку в одній ложі з пані де Марсії, своєю подругою, і маючи для згаданої кокотки лише квиток від Президента Республіки, змушений посадити її деінде й повернути квиток Президента Бешерелеві, який робить нам із нього два. Зрештою, цей Марґен — люб'язна людина; у поспіху я розпечатала записку Крішабера, де він говорив про мене такі люб'язні речі, що передати її з відкритим конвертом було неможливо, і мені довелося наслідувати почерк лікаря. Тепер ви, певно, хочете моєї думки про ораторів. Так от, квіти красномовства Л. Блана мені не до вподоби, він довго товче те саме. Що ж до А. Пруста, то він почав дуже добре, але оскільки його стислість і красномовство принесли йому великий успіх попри ворожість більшості до амністії, якої він вимагав, він скінчив бекотінням наприкінці кожної фрази, що трохи зіпсувало все. Казимір-Пер'є — поганенький Клемансо, хоч і проти амністії. Фресіне здавався при смерті. Та й права теж не блищить, на жаль! Осман, який вітає мене кивком голови й рукою, добряче постарів, Рує дрімає, а пані Гавіні всіх їх відсилає до Сент-Перрін.
Арно кілька разів пробував мене розгледіти, але я щоразу хапала своє пенсне й дивилася вбік, щоб затулити обличчя.
Жид був у ложі Ґамбетти, якого не переставав розглядати, сподіваючись на привітання, якого, я не бачила, щоб йому дали. Ми побачилися, не вітаючись.
Що найкумедніше — це Курт, який приходить просити мене захищати Таранта й бути до нього прихильною. Не захистити навіть винного, коли можеш, — боягузтво, але компрометувати себе й даремно гинути — дурість.
— Якщо при вас погано про нього говоритимуть, панно, захистіть його.
— Усе, що я можу вам пообіцяти, добродію, — це не говорити про нього. Я майже його не знаю, я не можу ні захищати, ні нападати на нього.
І як його захищати, чи ж бачите ви мене, як я беру під захист цього пана, якого я бачила разів із десять, якого не знаю, який під забороною — не за непевні речі, а, на жаль, за ославлення в клубі, за шахрайства, і так далі, і так далі? Що сказали б, і що мали б право сказати? Старий — ще можливо, але двадцятип'ятирічний негідник, який з ремесла полює за посагом?! Та й що б я тут вдіяла?
Нічого. Бачите, я пояснюю вам усе це тому, що на нас багато нападають, і я вважаю своїм обов'язком захищати всіх.
Чистий і незрівнянний Гавриїл наважився надіслати мені скриньку іграшок. Лакована куля, у якій дві голови, що показують язика й закочують очі, коли смикнути за мотузочку.
Китайське чудовисько на гачку, підписане його чарівним почерком: прісноводний вібріон (Арно), три бронзові краби різного розміру... Черевичок, у якому балдахін, слимак, жаба, змійка, яку чіпляють на голку, і вона крутиться, — усе крихітне. Велика ваза, повна чаю. Голос, що грає «Марсельєзу», книжка Гомера грецькою з латинською передмовою і його фотографія з такими словами: вельми шанобливий і відданий спогад від суфлера баронесі.
Він заокруглив бороду й зробив проділ збоку замість колишньої зачіски на манір Жозефа Арно, з майже коротко стриженим волоссям. Він надто гарний на цьому портреті, насправді він кращий за нього; я хотіла б отримати ці речі не того дня, коли бачила Арно, бо вони взаємно пригасили одне одного.