❦
Середа, 28 січня 1880
Mercredi 28 janvier 1880
Мій архангел Гавриїл повільний на відповідь. А моя послуга — я її чесно заслужила, і нічого. Що це означає? Знаєте, відколи він поїхав, бувають дні, коли я багато про нього думаю, аж до сентиментальності... сьогодні ввечері, наприклад. Це чарівне створіння. Добре, що він поїхав. Після нашого візиту у фойє все, може, по-дурному обернулося б для мене; то була добра хвилина, майже така ж добра навіть краща за весь час, проведений із чистим, непорочним. Я бажаю більше ніколи його не бачити, щоб не лягло жодної тіні... А одна вже є. Він покинув нас заради «кузин, яких я маю провести», а посадивши згаданих кузин у карету, зустрів нас, ідучи по свою карету, саме коли ми відʼїжджали. Мені це здалося брехнею.
Mon archange Gabriel est lent à la réplique. Et ma discrétion, je l’ai bien gagnée et rien. Qu’est-ce que ça signifie ? Vous savez que depuis son départ, il y a des jours où j’y pense beaucoup, au point d’en être sentimentale... ce soir par exemple. C’est un être adorable. C’est bien qu’il soit parti. Après notre visite au foyer ça aurait peut-être sottement tourné pour moi, c’était une bonne minute, presque aussi bonne meilleure encore que tout le temps passé avec le pur, l’immaculé. Je souhaite ne plus jamais le revoir pour qu’il n’y ait pas une ombre... Et il y en a déjà une. Il nous a quittées pour “des cousines que je dois accompagner”, et après avoir mis les susdites cousines en voiture il nous a rencontrées en allant chercher sa voiture comme nous partions. Ça m’avait l’air d’un mensonge.
А ще він мав такий самий вигляд, як я, не знаю який... пригнічений, схвильований. Я нічого собі не приписую, будьте спокійні... та й зрештою, якби він віддавав мені те, що я давала йому як жаль, то це вже й не таке надмірне. Тільки тоді почуваєшся вся не знати як: тобі люба чиясь присутність, а ти ніби дивишся вбік, маєш прихильні думки, а кажеш мало не зухвальства, хочеш гомоніти — і нічого не кажеш, лишаєшся в якомусь заціпенінні, з виду холодна, а в душі мало не плачеш.
Et puis il avait l’air d’être comme j’étais, je ne sais comment... abattu, agité. Je ne m’attribue rien, soyez tranquilles... du reste s’il me rendait ce que je lui donnais comme regrets ce n’est déjà pas si démesuré que ça. Seulement, alors on est tout je ne sais comment, on aime la présence de quelqu’un et on a l’air de regarder ailleurs, on a des pensées bienveillantes et on dit des quasi-insolences, on voudrait causer et on ne dit rien, on reste là dans une sorte de torpeur; froide en apparence et pleurant presque en dedans.