Понеділок, 19 січня 1880

Хоч і нездужаю, я знову беруся до роботи. А о четвертій мама заходить по мене, і ми йдемо завершувати наші візити. Оскільки вулиця Вів'єн за два кроки від будинку № 23 на бульварі Пуасоньєр, ми заходимо дати рекомендацію в бюро «Нувель Ревю», а потім я наказую доповісти про нас пані Адам, яка веде нараду і яка, протримавши нас у кабінеті свого першого секретаря, приймає нас у власному кабінеті. Простора кімната, елегантна й поважна, як і належить. Ми прийшли подякувати їй за люб'язне запрошення й за чарівне свято, таке вдале, яке я, на жаль, мусила так швидко покинути. Та це лише привід: я вже давно хочу познайомитися з цією незвичайною, славетною жінкою. Зрештою, вступ зроблено добре, а потім ми гомонимо про все, і про моє малювання теж. Вона тієї ж думки, що й Жюліан: коли не маєш потреби, дебютувати слід гучним твором. Це чарівна жінка, аж до звуку її голосу, який приємний без прісності й сильний без жорсткості. А коли вона говорить, то час від часу супроводжує мову таким граційним і звабливим напівсміхом, що це звучить як музика. Вона має задоволений собою вигляд і з насолодою говорить про всю ту працю, яку виконує, — «працю трьох чоловіків».
Дружба цієї жінки була б мені така цінна, така корисна теж, ну й кокетка ж я. [Замазано: Але є] Ехт, який сказав пані де Лессепс, що мама обзивала її вітальню зборищем наволочі, яке слід вимести геть. І пані де Лессепс, повернувшись до Парижа, більше не запрошувала нас до себе. Я нічого не розуміла й думала, що вона просто забула напередодні від'їзду до Панами. Аж ось мама пішла до пані Шолтон, подруги де Лессепсів, яка їй усе розповіла. Найгарніше те, що в Дьєппі, у казино, цей мерзенний жид сказав при мені: «Шарль де Лессепс (син) і я візьмемо мітлу й виметемо вітальню, надто захаращену через поступливість пані й безтурботність пана де Лессепса».
Світ повний дрібних мерзот такого ґатунку.
Жид — особа впливова, і я нічого не можу йому вдіяти, хоч би скільки лиха йому заподіяла. Але це бридкий пан, він про всіх лихословить, навіть про пані Адам і про стару Арно, отож! Боже мій, я знаю, що про Жюльєтту Ламбер можна багато чого сказати, але це не справа друга. «Я бажаю лише одного, — сказала мені ця чарівна істота, — щоб ви не втратили своїх ілюзій, побачивши мене зблизька».
— Це неможливо, пані.
— О, якщо ви чули про мене від когось із друзів...
— Так... але радше лихе, ніж добре.
Вона каже, що ворогів не мають лише нікчемні створіння і що щойно трохи піднесешся, на тебе вже нападають. «Ми засиділися надто довго, пані, це вас, може, втомило, але оскільки мені це дало велику втіху, я не шкодую».
Вона чарівна!
Вона спитала, чи маємо ми приймальний день... Мама відповіла, що ми приймаємо щодня до сьомої, а надто в неділю.
— О, це чудово, мій вільний день! — вигукнула вона.
— Як і в мене.
— Як у всіх зайнятих людей.
Звідти — до інших.
А ввечері в мене болить бік, оце так весело.