Середа, 31 грудня 1879

Мабуть, у мене щось визріває, чи то ота огидна витівка Берти мене вбиває. Я така роздратована, що плакатиму без жодної причини. Виходячи з майстерні, ми зайшли до крамниці «Лувр». Тут потрібен був би Золя, щоб описати цей дратівливий, метушливий, гидотний натовп, що біжить, штовхається, тицяється носами вперед, ці очі-шукачі; я відчувала, що млію від спеки й роздратування. Нарешті вдома застаю мою любу матінку з депешами від любого Жоржа... Ось що хапає мене за горло, за серце, за голову! Ви не знаєте, яка я нещасна з цими людьми, що роблять усе можливе, аби все обвалити... І, може, з добрими намірами. Я з дурного розуму сказала, що Жері кращий за інших, — і ось уже починають засипати його такою увагою, що це навіює йому бозна-які думки й відвертає його звідси.
Здається, я ще ніколи не була під тягарем такого звинувачення, як це з листом до Арно. Це важко нести, і важко так довго чекати, щоб виправдатися. А якби я попросила, щоб мене йому відрекомендували, [і] якби він сказав «ні» чи якби я просто не змогла тієї миті порозумітися... це лише поглибило б усю цю ницість.
Мама посилає прекрасній Александрині Патченко (нехай Бог мене простить) простого й пристойного листа, а ось той, що пишу я, на білому папері гладкому з маленькою «М» під золотою короною:
Люба панно,
мій брат привезе Вам згоду мами. А я зичу Вам щастя й сподіваюся, що Ви зробите нашого любого Поля таким щасливим, як він на те заслуговує. Чекаючи на зустріч із Вами серед нас сердечно Вас обіймаю..
Марі Башкирцева
Що ще можу сказати. Поль, кремезний, як Геркулес, і вродливий хлопець, міг би зробити кращу партію; він робить оцю — я її приймаю... заради дівчини.
Який сумний кінець року; гадаю, я ляжу об одинадцятій, щоб спати опівночі, замість нудитися над ворожінням.
Берта надсилає мені жакет без рукавів, той чорний оксамит, гаптований золотом, для роботи в майстерні. Пані Ґавіні — вазу для Діни й мольберт для мене. (Їй подарували пірʼяне віяло й мереживну хустинку.) Водзінський — два гарні букети бузку.