Понеділок, 10 листопада 1879

Учора я ходила до церкви, ходжу туди вряди-годи, щоб не казали, ніби я нігілістка.
Для мене покара — бачити всіх цих росіян і бути такою самотньою. Я часто кажу жартома, що життя — лише перехід. Я хотіла б повірити в це серйозно, щоб утішитися за всі ці злигодні, за всі ці брутальні прикрощі, за ці ниці урази.
А весь світ такий пліткарський, — саме відчуваючи цю огиду й цей подив перед щоденними плітками, я виявляю, що я чиста від усіх цих нудотних дріб'язковостей.
Лише сьогодні я побачила Амелін малюнок, очі скособочені, та й намальовано це з голови.
Оце так гарно. А мій малюнок геть стертий, якщо викладачі бачили його в такому стані, то я вже не дивуюся. Можливо, Амелі чи її приятелька-служниця провела по ньому своїми лапами... вам це здається неможливим і жахливим, мені теж... Але світ такий ниций... Дивно, що мене все це обурює, отже, я чесна?
Я починаю в це вірити.
Цей малюнок навіть не цілісний, але він розважливіший за те, що вона робить завжди, тож скористалися нагодою. Усе ж це огидно. А я ще вірила в конкурси. Якого ж біса вони дали мені медаль, коли Амелі налаштовує їх проти мене?!
А я візьму свій малюнок, поправлю те, що стерте, і відішлю його на Салон під вигаданим іменем; якщо його приймуть, це буде гарний ляпас присудам майстерні. Я завжди боюся, що мої роздуми приймуть за ревнощі, ні, це не вони, ви ж знаєте, просто всяка несправедливість мене обурює; я нічого не маю проти медалей Мадлен Дельсарт чи Вік, але Амеліна — це лихий фарс.
Та годі вже.