Вівторок, 24 червня 1879

Минулої суботи я показала писану академію Тоні, і він сказав мені написати ще. Отже, ми пишемо академії.
Мені дуже хочеться прочитати те, що містить «Пеї», ці англійські листи; ви добре здогадуєтеся, які коментарі я зробила б. Сльози ріжуть мені очі, я їх стримую, від чого плачу носом. Не думайте, ніби я втішилася, я ніколи з цим не примирюся; я думатиму про це менше, я перестану про це думати, але щоразу, як думатиму, я не матиму спокою. Якби він помер на троні, усі ці вияви співчуття мене мало б зворушили, але, бачачи біль і пригніченість усіх, а надто жаль, який викликає ця нещасна мати, моє серце переповнюється. А ще всі ці висловлення співчуття в газетах... зворушують мене. Та що вдієш, я вважаю цей злочин жахливим, бо злочин таки є. [Один рядок закреслено]
Мій біль [був досить справжній], щоб уже не дуже мене бавити. Це мене виснажує.
Розважливі й серйозні натури не можуть бути такі роздерті лихом, як натури на кшталт імператриці.
А до всього ще й Кассаньяки не блищать, і за цих обставин мені стало очевидно, що Поля не сприймають цілком серйозно. Це було б розрадою, якби ця нечувана, страхітливо болісна для кожного, хто не геть бидло, подія не була така безжально обурлива й огидна. Це зрада, злочин. Бідолашна дитина, коли я думаю, як він, певно, кричав, виривався, кликав на поміч!
Покинутий, покинутий, покинутий цими негідниками! Виданий цими боягузами! Хіба ви не обурені, як і я, до глибини душі, і хіба ви [не плачете] щирими й гіркими слізьми, думаючи про нещасну жінку, яка чекає там на лист від свого ще живого сина, що вже мертвий.