Субота, 21 червня 1879

Ось уже близько тридцяти шести годин я майже не перестаю плакати. Учора я лягла спати знесилена. У нас було двоє росіян на обіді — Обідін і Севастьянов, камер-юнкери Імператорського двору, а ще Чумаков і Божидар.
Але я була ні до чого не здатна.
Мій скептичний і насмішкуватий дух зник. Мені траплялося втрачати рідних і зазнавати інших прикрощів, але, гадаю, я ніколи нікого не оплакувала так, як оплакую того, хто щойно помер. І це тим разючіше, що, зрештою, мене це не мало б зачіпати зовсім, я радше мала б тішитися. Учора опівдні я виходила з майстерні, коли Жюліан свиснув у переговорну трубу до служниці, яка приклала вухо й одразу сказала нам, доволі схвильована:
— Панянки, пан Жюліан переказує вам, що Імператорський принц помер.
Запевняю вас, я по-справжньому скрикнула й сіла на скриню з вугіллям. А що всі заговорили водночас:
— Трохи тиші, будь ласка, панянки. Це офіційно, щойно отримали депешу. Його вбили зулуси. Мені це сказав пан Жюліан.
Цю чутку вже встигли пустити, коли мені принесли «Естафету» з такими словами великими літерами: «Смерть Імператорського принца». Можу вам сказати, як сильно мене це вразило.
Зрештою, хоч до якої партії належиш, хоч ти француз, хоч чужинець, неможливо не піддатися загальному враженню, а воно одне — заціпеніння.
Ця страхітлива, ця жахлива, ця передчасна смерть — річ жахлива. Читайте газети, які я для вас зберігаю, а я лише повторю зворушливі, правдиві й гарні слова Альбера Вольфа з «Фіґаро». [Бракує]
Але я скажу вам те, чого не пише жодна газета: англійці — боягузи й убивці. Усе це неприродно. Є один чи кілька винуватців — підлих, продажних.
Хіба ж можна так наражати принца, надію цілої партії?
Син... Ні, не думаю, що знайдеться бодай один хижий звір, який не розчулився б, подумавши про матір. Найстрашніші нещастя, найжорстокіші втрати завжди лишають щось — промінь, дрібку розради, надії... а тут немає НІЧОГО. Можна сказати, не боячись помилитися, що такого горя ще ніколи не бувало. Він поїхав через неї: вона йому докучала, мучила його, не давала йому 500 франків на місяць і робила його життя важким; дитина поїхала, посварившись із матірʼю.
Чи бачите ви весь жах цього?! Бачите цю жінку?
навскоси
Бували матері так само нещасні, але жодна не могла відчути удару так сильно, бо загальне враження множить її біль — і множить стільки мільйонів разів, скільки шуму, співчуття чи навіть лайки довкола цієї смерті.
Чудовисько, яке принесло їй цю звістку, краще б її вбило.
Я пішла до майстерні, і Робер-Флері наговорив мені багато компліментів, але я повернулася, щоб знову порюмсати, а потім пішла до пані Ґавіні, де все в жалобі й у всіх запухлі очі, починаючи з консьєржки. Пан Руер пів години сидів, не мовлячи ні слова, думали, що йому кінець, а потім він плакав не перестаючи. А пані Руер цілий вечір мала нервові напади й кричала, що її чоловік помре і що вона хоче померти. Тут пані Ґавіні перериває свою розповідь і переконано каже: «Справді, у такі хвилини треба було б якось улаштуватися, щоб не мати нервових нападів, це дуже незручно», — додає вона цілком серйозно...
Я стримувала сльози, бо ніхто не зрозумів би, що зі мною, але не могла не всміхнутися, чуючи, як пані Ґавіні розповідає кільком дамам у жалобі, що пані Руер, почувши новину, гепнулася догори ногами. Жалобу надягають на пів року — «певно, вона набридне ще раніше, але в перші дні, самі розумієте...»
Ці англійці завжди поводилися огидно з Бонапартами, а ті завжди мали дурість тягтися до цієї мерзенної Англії, до якої я відчуваю цілковиту ненависть і лють.
Я одразу подумала про Кассаньяка і зраділа, що він тепер пропащий, але відтоді ця вбита дитина, цей невинний, цей ангел, цей бідолашний герой завдав мені стільки болю, що думка, що майбутня велич Акарів, можливо, пропала назавжди, мене не втішає. Адже й романом захоплюються, і над романом плачуть. Як не бути зворушеною до глибини душі цією жахливою катастрофою, цим страшним, мерзенним кінцем, що краює серце!
Я одразу подумала, що Кассаньяк повернеться до родини Жерома, — так воно й сталося. На вчорашніх зборах Кассаньяк виставив себе ватажком при молодому Вікторові, сподіваючись одразу зіграти при ньому роль Руера, але все владналося: пан Руер повернеться у вівторок із вирішальними новинами, і Кассаньяк зрештою скорився й сказав: «Пане Руер, ви ж добре знаєте, що завжди будете нашим ватажком і що завжди знайдете в мені свого найвірнішого соратника!!» Він, хитрун, добре знає, що нещасний старий уже скінчений.
Словом, ціла партія опинилася на бруку. Їм потрібен принц бодай для годиться, і я думаю, що вони не розбредуться; дехто, найменш скомпрометовані, перейде до Республіки, а решта й далі підтримуватиме якусь тінь. Та й хто знає. Коли помер Римський король, хіба не думали, що всьому кінець?
Померти? У таку хвилину! Померти у двадцять три роки, загинути від рук якихось дикунів, воюючи за англійців!!
Гадаю, у глибині серця навіть найлютіші його вороги відчувають щось на зразок докорів сумління.
Я прочитала всі ці газети, навіть ті, що ображають, і полила їх сльозами. Будь я француженкою, чоловіком, бонапартистом — і то не була б я більш обурена, розгнівана, зажурена. Та подумайте ж про цю дитину, яку прогнали глузування брудних радикальних газет, про дитину, на яку напали й яку вбили дикуни.
Його крики, відчайдушні заклики, страждання, жах безсилля. Бачити, як помираєш у незнайомому, страшному, глухому закутку, покинутий, майже виданий. Та й треба ж було поїхати отак, самому, з англійцями.
А мати.
Моя перша думка була про Кассаньяка, друга — про матір, а третя така: на імені Бонапартів була пляма — Седан. Імператорський принц змив цю пляму й урятував династію.
Тепер Бонапартам уже нічим дорікнути, і якщо легенда про першого зносилася, є нова легенда — про цю бідолашну мертву дитину.
А англійські газети доходять до такої ницості, що натякають, ніби там, де проводили розвідку, не було жодної небезпеки. Хіба може бути безпечно в такому краї, серед дикунів, ворогів, для загону з кількох чоловік?
Треба бути божевільним чи ідіотом, щоб у це повірити. Та прочитайте подробиці. Їх залишили там на три дні, і цей Кері помітив, що Принца немає, лише надто пізно.
Побачивши зулусів, він утік разом з іншими, не дбаючи про Принца. Ні, ви тільки уявіть: бачити це надрукованим у їхньому рапорті, у їхніх газетах і казати собі, що цю націю не винищено, що не можна знищити їхній проклятий острів і цей холодний, варварський, віроломний, ниций народ! О! якби це сталося в Росії — та наші солдати дали б себе вбити всі до одного!
І ці негідники його покинули, видали!
Та прочитайте ж подробиці — хіба вас не приголомшить стільки підлоти, стільки боягузтва!
Хіба ж тікають, не захистивши товаришів!
І лейтенанта Кері не повісять. Ні, вбито Принца, а пан Жорж Бабанін живий. Це донька Акар виходить заміж за Поля де Кассаньяка.
Приходила пані Ґавіні й багато інших. Пані Брюне-Капдевіль (з оточення де Лессепсів) зі своєю небогою.
Пані де Байєль обідала з нами, і я доручила їй дорогою вкинути до скриньки «Фіґаро», а також «Пеї», таку замітку:
Переписаний листNote envoyée par Marie au Figaro et au Pays, signée «Un abonné, revenant de Londres», 21 juin 1879
Обставини, що супроводжували смерть Принца, дуже бентежать уми в Англії. Золоті речі, знайдені на тілі, тоді як одяг украдено, ніби для того, щоб збити зі сліду, наводять на думку про злочин, який хотіли звалити на зулусів. З надзвичайною наполегливістю ходить чутка, що лейтенант Кері, який повівся щонайменше необачно, постане перед військовим судом. Хвилювання величезне. Передплатник, що повернувся з Лондона.
Ах! якби це надрукували і якби це справді допомогло віддати цього негідника під суд, я була б рада!
Віримо ж ми у відданість старого слуги, то чому б не повірити й у відданість старого Руера. Хай він буде ким завгодно, але ось уже тридцять років він живе життям своїх господарів.
А мати, імператриця, бідолашна Імператриця.
Річ у тім, що, хоч я й посміювалася, я привʼязалася до неї, до Принца, до партії, і коли подумаю, що все скінчено, втрачено, знищено!! Нічого більше, «лише бідна мати, вбрана в чорне».
Не знаю, чи можна назвати людиною того, хто не схилився б із пошаною перед нею, як перед найвеличнішою, найдостойнішою з Величностей.
Є люди, які вважають, що є й інші матері, які втратили єдину дитину, і що це горе — таке саме, як і всяке інше.
Я навіть не вшанувала б відповіддю людей, настільки позбавлених серця, тонкості, розуму й розсудливості.
Ось що відсуває вдалечінь — або ж дуже наближає — ту мить, коли пані Кувле приймуть при дворі. Щиро кажучи, я мало про це думала, вся поглинута жахливим враженням хвилини.
Мені аж смішно, що я так щиро оплакувала цю бідолашну дитину.
Але це ще не кінець. Я хотіла притупити це враження — читала газети, говорила про це, — але досі не звикла. Ніколи не звикну.
Це як неймовірний, мерзенний і обурливий «Роман жінки» Дюма-сина. Бувають такі події, над якими минають століття, а вони лишаються так само гіркими й жахливими.
Я дуже здивована, що щиро оплакувала те, що мене так мало обходить... Проте я дорікаю собі, що недостатньо ховала заплакані очі в майстерні; але я пишалася тим, що маю добре серце, без задніх думок, без егоїзму.
Якби це не було смішно, я б надягла жалобу з переконання, з пошани й від горя.
На мить я сподівалася, що Поль де Кассаньяк ні до чого не пристане й пропаде остаточно; мені це було б приємно, бо тоді я мала б право бути великодушною, відданою, можливо, навіть корисною.
Ні, бачте, ця смерть — варварство, річ страшна, жахлива.
Від усіх цих сліз у мене болить голова, і я така хвора, якою тільки може бути здорова людина.

Примітки

Син Наполеона I (1811–1832), від народження титулований Римським королем, а в бонапартистів — Наполеоном II. Його рання смерть, здавалося, поклала край династії, проте через двадцять років його кузен Луї-Наполеон став імператором Наполеоном III. ↩
«Дикуни» — це зулуси, які захищали своє королівство від британського вторгнення, що почалося в січні 1879 року; під Ісандлваною 22 січня вони знищили британську колону. ↩
Лейтенант Джейліл Брентон Кері очолював невеликий британський патруль, з яким Імперський принц, єдиний син Наполеона III, 1 червня 1879 року виїхав у Зулуленді. Коли напали зулуські воїни, патруль утік, а принца вбили. Кері постав перед військовим судом за негідну поведінку перед лицем ворога й був визнаний винним, але вирок скасували, і він повернувся до свого полку; помер в Індії 1883 року (Wikipedia, «Jahleel Brenton Carey»). ↩
Пані Кувле — теща Поля де Кассаньяка, колишня графиня Акар. ↩