Понеділок, 19 травня 1879

Я зайшла до Жюліанової «сповідальні», щоб попросити його поміняти натурника для композицій, бо субота, четверта година, мені не підходить; а просити при всіх я остереглася б — якби він погодився, закричали б про... непостизм, термін недоречний, не маю часу. Отож я зайшла й пробула там близько двох годин, що видається неймовірним; спершу він почав підʼюджувати мене, щоб я працювала більше, кажучи, що якби в мене була кров у жилах, я почала б наступного року. А потім я заговорила про натурників, сказавши про одного пана: він високий, чорнявий, дуже гарний.
— Усе той самий типаж, виходить! І тут... Жюліан мене (підгледів) і прочитав у моєму... мов у книжці, за тих бонапартистських часів, це було неважко, та ще й маю похвальну звичку давати про все здогадатися й навівати підозри в тому, чого нема. Одне слово, я подумала, що краще розповісти все, як є. Я сказала тільки правду, мовивши, що жила приязню і вважала його лицарем Середньовіччя, і що лише зіткнувшись із його останньою витівкою я, можливо, подумала інакше й запаморочила собі голову. Так правдоподібніше. Потім я розповіла про пʼятьох жінок, щоб було зрозуміло, у яких ми були стосунках.
Старий Жюліан уявляє, ніби цей чоловік навіки мій володар, ніби це перше кохання незгладне і що, хоч яка я крутійка, а він мене таки обкрутив, — та купа інших думок, можливо, слушних. Я насамперед пояснила, що він приходив у пошуках посагу, а я снувала донкіхотські мрії. І позаяк цей єврей Жюліан і далі змальовував мені хвилювання, які так сильно позначилися на моїй роботі, я дала йому слово, що нічого більшого не було і що скінчилося це листом такого змісту: «Спершу я думав, що ви не продаєтеся, потім я подумав, що ви коштуєте дорожче».
— Це підхльоснуло б його, мов батогом, — каже мені лукавий ідеал Амелі, — якби ви не знецінилися в його очах тим, що ви самі звете «дурницями», дитячими витівками. А втім, бачите, як, попри той ваш так званий досвід, ви дитина перед чоловіками такого ґатунку.
Я бавилася, розмовляючи про все це й виказуючи свої високі почуття. Лише тепер я бачу, що моє сумʼяття ні для кого не було таємницею і що: Як же! каже Жюліан, коли у вас вихоплювалися фрази на кшталт: — і він наводив мені речі, які я вважала зовсім простими і які досить разючі, щоб мене мали за божевільну за Кассаньяком. Чоловʼяга доходить висновку, що я його рабиня, його річ і що коли я божеволію за іншим, то це лиш галас, який я намагаюся зчинити в голові і який не сягає серця. Тоді я кажу йому, що намалюю його портрет.
— І це ще не кінець.
— Ви гадаєте, що він почне до мене залицятися. Та він ніколи не наважиться!
— Ні, це ви почнете до нього залицятися. Ви не шукатимете нагоди, але скористаєтеся нею.
— Фе!
— Він проситиме у вас пробачення.
— За що? Нічого ж не було; усе склалося так, що нічого й не було.
— Байдуже, це називається зʼясуванням стосунків.
— Але тепер сильніша я.
— Ага! ось бачите, яка ви хитра! Ви це зрозуміли; та що з того — тут завжди лишається почуття вашого приниження; ви дозволили мені бути відвертим, тож ви скажете собі: ось хтось, хто виявився сильнішим за мене. Знаєте, чого йому було треба? Жінки, яка б йому не заважала.
— Так.
— Дозволите сказати вам одну образливу річ, коли вже ми говоримо серйозно?
— Кажіть уже.
— Ви були б йому на заваді, і, можливо, він сам собі це сказав.
— Може бути... але запевняю вас, що він дістався б тому, хто дасть найбільше.
— За таких умов ви б його не захотіли.
— Хтозна.
Одне слово, ми порозумілися на тому, що я була занадто шалена, що це ніколи не до добра і що відтепер я буду розважлива. Я була такої доброї думки про Кассаньяка, що уявляла, ніби він не візьме цього за зле, ніби зрозуміє, що все це було тому, що це був саме він...
— «Цій незвичайній істоті, яка водночас і шестирічна дитина, і сорокарічна жінка, треба було знайти на білому світі такого пана, як я, такого ж незвичайного, такого ж навіженого, як вона, який її розуміє і який сприймає речі так, як їх слід сприймати. Тож я її дуже люблю.
Ось, даю вам слово честі, що я обожнюю цю дитину і що в неї ніколи не буде ніжнішого й відданішого друга, ніж я».
Я вже не дивуюся. Я щойно погортала свій щоденник!
Кассаньяк може мене зневажати, ще б пак! І ця гарна тирада нічого не означала... а проте! О! жодних «а проте»! Якби я могла виправдатися, Боже мій, якби я могла.
Мені — виправдовуватися, бо це він був низький і брудний?
Не виправдовуватися, а принизити його!

Примітки

Марі вживає побутовий антисемітський епітет «цей єврей Жюліан» (фр. «ce juif de Julian») — насправді Жюліан євреєм не був. Цей зворот є народною лайкою тієї доби, збереженою тут як частина історичного тексту. ↩