Понеділок, 12 травня 1879

Я гарна, щаслива й весела. Ми йдемо до Салону з де Дайєнс, а потім балакаємо про все, бо зустріли Беро, художника, якого ми заінтригували на Балу і який пройшов повз нас, ні про що не здогадуючись. А тим часом мої дами прогулювалися окремо й бачили на Єлисейських Полях великого Пополя. Ми всі знову сходимося вдома, і Діна, де Дайєнс і я йдемо купувати мені пензлі, розмовляючи про Мультедо та його чудову вдачу.
Діна запевняє, що з нього вийшов би справжній, відданий друг. Тож я майже згоджуюся з нею, наводячи за приклад дружбу Пополя, дружбу, до якої Діна завжди ставилася з перебільшеною недовірою; а я цю недовіру брала за позерство. Як я могла сумніватися у великому Полеві? Мабуть, ніколи ще не мріяли про чистіший союз, ніж той, який... я сподівалася встановити між ним і мною. Він не зрозумів.
Лише побачивши, як він одружується, я подумала про інше; саме його одруження й спричинило цю переміну в моїх думках... та навіть не переміну... я просто подумала, що... коли вже так склалося, то краще вже, щоб це була я. Знаю, що погано висловлююся. Я не зуміла б пояснити вам ту шалену довіру, повагу, шанобу, покору й безмірну приязнь, які будив у мені цей чоловік. Чи було це коханням?
Я й сама до пуття не знаю. Це була... мамка, великий заступник, янгол, осібна істота; я спочивала б у його обіймах, розповідала б йому купу історій, ходила б одягатися в його кімнату й лягала б у його ліжко... спровадивши його, звісно, на килим чи на кушетку. Я не мала б ні страху, ні сорому... це було б лише друге моє «я», яке я мала б за постійного глядача того, що я люблю і що бавить мене в мені самій. Кажучи «постійний глядач», я розумію не більше, ніж звичайне приятельське спілкування. Він цього не зрозумів, а Діна кепкує з його лицарських манер, бо не визнає таких почуттів. Та байдуже: тепер я знаю, що він великий дурень, і я його обожнюю... о, по-своєму; він тепер не більше ніж підлеглий.
Картина Брезло — це велике гарне полотно, яке заповнює велике гарне крісло з позолоченої шкіри, а в ньому сидить її подруга Марія в темно-зеленій приглушеній сукні, із чимось синювато-сірим на шиї; в одній руці вона тримає портрет і квітку, в другій — пачку листів, яку щойно розвʼязала, знявши червону стрічку. Проста композиція, відомий сюжет. Чудовий рисунок і велика гармонія тонів, які справляють майже чарівне враження. Не знаю, чи не бовкну зараз щось несусвітнє, але ви ж добре знаєте, що великого художника в нас немає. Є Бастьєн-Лепаж, який губиться в сюжетах, позбавлених чару й інтересу.
А решта? Це знання, звичка, умовність, школа; багато умовності, страшенно багато умовності.
Нічого правдивого, нічого, що вібрує, що співає, що хапає за душу, що кидає в дрож, що змушує плакати. Я не кажу про скульптуру, я ніколи не бачила її досить, щоб про неї судити. Коли бачиш жахливе мерехтіння жанрових картин і страхітливі претензійні посередності, звичайні або добрі портрети, тебе мало не нудить. На сьогодні я не знайшла нічого доброго, крім портрета Віктора Гюго роботи Бонна, але Бонна вже віддав усе, від нього більше нічого чекати; а ще, і, може, навіть насамперед, — полотна Брезло.
Полотна Амелі, етюд старого Фуско, написаний тоді ж, коли я писала свою першу картину в майстерні. Звичайний етюд. І жахливий портрет якогось дуже простацького пана. Крісло в Брезло намальоване погано, жінка наче трохи за нього чіпляється, бо воно немовби хилиться до глядача. Шкода. Я згадую Бонна, бо в нього є правда, і Брезло, бо мені здається, що всі її спокійні тони співають. Я не можу стерпіти, щоб робили, як Лефевр, усім своїм жінкам однакові пальці на ногах — це мене дратує й лютить.