❦
Середа, 12 березня 1879
Mercredi 12 mars 1879
Приходила пані Ґавіні. Її чоловік не має квитків на завтра, тож я попросила їх у Руера, написавши кілька слів на своїй візитній картці. Але вже запізно, він одразу й дуже чемно відповідає мені.
Madame Gavini est venue. Son mari n’a pas de billets pour demain, alors j’en ai demandé à Rouher en lui écrivant un mot sur ma carte. Mais il est trop tard, il me répond aussitôt et très poliment.
Одне слово, усе це мені набридло... я хочу піти й повіситися! Хай якою грандіозною, неможливою й безглуздою видається вам ця думка покінчити з собою, а скінчитися все одно мусить цим. Малярство не йде. Я, щоправда, могла б сказати, що відколи малюю, я працюю абияк і з перервами, та байдуже. Я, що мріяла бути багатою, щасливою, модною, оточеною... — і тягнути, волочити це існування!
En un mot tout ça m’ennuie., je veux aller me pendre ! Quelque grandiose et impossible et stupide que vous paraisse cette idée de me supprimer, il faudra bien en finir par là. La peinture ne va pas. Je pourrais il est vrai dire que depuis que je peins je ne travaille que n’importe comment et avec des interruptions mais c’est égal, Moi qui ai rêvé d’être riche, heureuse, à la mode, entourée., mener, traîner cette existence !
Панна Ельсніц супроводжує мене, як завжди, бідолашна дівчина така нудна. Уявіть собі зовсім крихітне тіло, велику голову з блакитними очима... чи бачили ви в модисток отих деревʼяних голів — болванок, із рожевими щічками й блакитними очима?
Mademoiselle Oelsnitz m’accompagne comme d’habitude, la pauvre fille est si ennuyeuse. Figurez-vous un tout petit corps, une grosse tête avec des yeux bleus... avez-vous des têtes de bois chez les modistes, avec des joues roses et des yeux bleus ?
Ну от воно, і риси, і вираз. Додайте до цієї зовнішності млявий вигляд, який, утім, є в усіх тих болванок, про яких я щойно казала, ходу повільну, але таку важку, що, чуючи її, можна подумати, ніби йде чоловік. Голос тягучий і слабкий, вона ковтає слова. Дивовижна повільність. Вона завжди десь не тут, ніколи не розуміє одразу, потім спиняється перед вами й споглядає вас із такою поважністю, що або зайдешся сміхом, або розлютишся. Часто вона виходить на середину кімнати й стоїть, мов укопана, не знаючи, де вона. А найдратівніше — це як вона відчиняє двері: ця операція триває так довго, що щоразу мені кортить кинутися й допомогти їй. Я знаю, що вона молода, девʼятнадцять років, знаю, що вона завжди була нещасна, що вона в чужому домі, де немає в неї жодного друга, жодної душі, з якою можна обмінятися думками... часто мені її шкода, мене зворушує її лагідний, покірливий вигляд, і тоді я вирішую поговорити з нею, щоб... та ж нумо спробуйте! Вона мені огидна, як були огидні поляк і Брускетті. Я знаю, що це погано, але цей дурнуватий вигляд мене паралізує. Я знаю, що її становище сумне... а проте в Анічкових вона була така сама.
Eh bien c’est ça, et les traits et l’expression. Joignez à cet extérieur un air langoureux, qui se trouve d’ailleurs dans tous les mannequins dont je viens de vous parler, une démarche lente mais si lourde qu’en l’entendant on dirait un homme. Une voix traînante et faible, elle avale les mots. Une lenteur étonnante. Elle est toujours ailleurs, comprend jamais tout de suite puis s’arrête devant vous et vous contemple avec un sérieux qui vous fait éclater de rire ou vous enrage. Souvent elle arrive au milieu de la chambre et reste là plantée sur ses jambes sans savoir où elle est. Ce qui est presque le plus énervant c’est comme elle ouvre les portes, l’opération dure si longtemps que chaque fois j’ai envie de me précipiter et de l’aider. Je sais qu’elle est jeune, dix-neuf ans, je sais qu’elle a toujours été malheureuse, qu’elle est dans une maison étrangère où elle n’a pas un ami, pas un être avec lequel échanger ses pensées... souvent elle me fait de la peine, m’attendrit par son air doux et passif alors je prends la résolution de causer avec elle, de... mais allez-y donc ! Elle m’est répugnante comme me l’étaient le Polonais et Bruschetti. Je sais que c’est mal, mais cet air idiot me paralyse. Je sais que sa position est triste... pourtant chez les Anitchkoff elle était la même.
Щоб попросити мене про найменшу дрібницю, щоб умовити мене заграти щось на фортепіано, наприклад, вона зазнає таких самих вагань і мук, яких зазнала б я, випрошуючи запрошення на вечір чи бал.
Pour me demander la moindre chose, pour me prier de jouer quelque chose au piano par exemple, elle éprouve les hésitations et les tortures que j’éprouverai en demandant une invitation de soirée ou de bal.
У мене є виправдання — я ні з ким тут не розмовляю, тож вона * не виняток. Тітка майже дурна, вона вічно все перекручує, а мене — це дурниця, але мене це дратує надто тому, що вона ніколи цього не визнає і знай торочить при людях, переказуючи речі, які почула абияк і які інші знають у тисячу разів краще. Вона сперечатиметься з Ґавіні про якийсь паризький салон чи про, словом, я працюю в майстерні, а вдома, за їжею, читаю газети чи книжку — це звичка, якої мені буде важко позбутися, я читаю навіть, вправляючись на мандоліні.
J’ai l’excuse de ne causer avec personne ici, elle n’est donc * pas une exception. Ma tante est presque stupide, elle dit toujours des choses de travers et moi, c’est bête, mais cela m’énerve surtout parce qu’elle n’en convient jamais et va et va devant du monde et raconte des choses qu’elle a entendues n’importe comment et que les autres savent mille fois mieux. Elle discutera avec Gavini sur un salon parisien ou sur bref, je travaille à l’atelier et en mangeant à la maison, lis les journaux ou un livre c’est une habitude dont il me sera difficile de me défaire, je lis même en m’exerçant sur la mandoline.
Отож мала не бачить, щоб із нею поводилися гірше, ніж з іншими, окрім Поля, що гостює тут, але мене гризе сумління — а я не можу інакше!
Donc la petite ne se voit pas plus mal traitée que les autres, sauf Paul qui est ici en visite, mais j’ai des remords mais je ne peux pas !
Я почуваюся глибоко нещасною в її товаристві; мені доводиться їздити з нею в кареті, і це було б справжньою мукою, якби я не дивилася у віконце і, дуже наполегливо думаючи про інше, не примудрялася її забути... Забувається вона легко, немає нічого непомітнішого за це бідне створіння, але водночас немає нічого дратівливішого! Мені так хотілося б, щоб вона знайшла собі місце, де могла б бути щасливою, і поїхала звідси. Соромно це казати, але вона псує мені мою пустелю та моє безрадісне життя.
Je me sens profondément malheureuse dans sa société, les trajets que je dois faire avec elle en voiture me seraient une vraie torture si je ne regardais par la portière et en pensant très fort à autre chose, ne parvenais à l’oublier.. On l’oublie facilement, rien de plus imperceptible que ce pauvre être mais aussi rien de plus énervant ! Je voudrais tant qu’elle se trouve une condition où elle puisse être heureuse et qu’elle s’en aille d’ici. J’ai honte de le dire mais elle me gâte mon désert et ma vie de désolation
Ох, це малярство! Якби ж я тільки могла його опанувати!
Oh ! cette peinture ! Si je pouvais y arriver !