Середа, 12 березня 1879

Приходила пані Ґавіні. Її чоловік не має квитків на завтра, тож я попросила їх у Руера, написавши кілька слів на своїй візитній картці. Але вже запізно, він одразу й дуже чемно відповідає мені.
Одне слово, усе це мені набридло... я хочу піти й повіситися! Хай якою грандіозною, неможливою й безглуздою видається вам ця думка покінчити з собою, а скінчитися все одно мусить цим. Малярство не йде. Я, щоправда, могла б сказати, що відколи малюю, я працюю абияк і з перервами, та байдуже. Я, що мріяла бути багатою, щасливою, модною, оточеною... — і тягнути, волочити це існування!
Панна Ельсніц супроводжує мене, як завжди, бідолашна дівчина така нудна. Уявіть собі зовсім крихітне тіло, велику голову з блакитними очима... чи бачили ви в модисток отих деревʼяних голів — болванок, із рожевими щічками й блакитними очима?
Ну от воно, і риси, і вираз. Додайте до цієї зовнішності млявий вигляд, який, утім, є в усіх тих болванок, про яких я щойно казала, ходу повільну, але таку важку, що, чуючи її, можна подумати, ніби йде чоловік. Голос тягучий і слабкий, вона ковтає слова. Дивовижна повільність. Вона завжди десь не тут, ніколи не розуміє одразу, потім спиняється перед вами й споглядає вас із такою поважністю, що або зайдешся сміхом, або розлютишся. Часто вона виходить на середину кімнати й стоїть, мов укопана, не знаючи, де вона. А найдратівніше — це як вона відчиняє двері: ця операція триває так довго, що щоразу мені кортить кинутися й допомогти їй. Я знаю, що вона молода, девʼятнадцять років, знаю, що вона завжди була нещасна, що вона в чужому домі, де немає в неї жодного друга, жодної душі, з якою можна обмінятися думками... часто мені її шкода, мене зворушує її лагідний, покірливий вигляд, і тоді я вирішую поговорити з нею, щоб... та ж нумо спробуйте! Вона мені огидна, як були огидні поляк і Брускетті. Я знаю, що це погано, але цей дурнуватий вигляд мене паралізує. Я знаю, що її становище сумне... а проте в Анічкових вона була така сама.
Щоб попросити мене про найменшу дрібницю, щоб умовити мене заграти щось на фортепіано, наприклад, вона зазнає таких самих вагань і мук, яких зазнала б я, випрошуючи запрошення на вечір чи бал.
У мене є виправдання — я ні з ким тут не розмовляю, тож вона * не виняток. Тітка майже дурна, вона вічно все перекручує, а мене — це дурниця, але мене це дратує надто тому, що вона ніколи цього не визнає і знай торочить при людях, переказуючи речі, які почула абияк і які інші знають у тисячу разів краще. Вона сперечатиметься з Ґавіні про якийсь паризький салон чи про, словом, я працюю в майстерні, а вдома, за їжею, читаю газети чи книжку — це звичка, якої мені буде важко позбутися, я читаю навіть, вправляючись на мандоліні.
Отож мала не бачить, щоб із нею поводилися гірше, ніж з іншими, окрім Поля, що гостює тут, але мене гризе сумління — а я не можу інакше!
Я почуваюся глибоко нещасною в її товаристві; мені доводиться їздити з нею в кареті, і це було б справжньою мукою, якби я не дивилася у віконце і, дуже наполегливо думаючи про інше, не примудрялася її забути... Забувається вона легко, немає нічого непомітнішого за це бідне створіння, але водночас немає нічого дратівливішого! Мені так хотілося б, щоб вона знайшла собі місце, де могла б бути щасливою, і поїхала звідси. Соромно це казати, але вона псує мені мою пустелю та моє безрадісне життя.
Ох, це малярство! Якби ж я тільки могла його опанувати!