Вівторок, 25 лютого 1879

Ми святкували Карнавал цілий день. Ми були повністю переодягнені, і я неабияк потішилася, чіпляючись до всіх підряд протягом тих двох годин, що тривав парад екіпажів.
Найкумедніше було гукати «Артуре» чи «Ернесте» до англійців, які приїхали сюди підлікуватися, і казати їм: «Твоя дружина тебе зраджує». Або кричати незнайомцям, що я Ернестіна, що вони підступники й що я помщуся. Усе це відоме, дурне, коли хочете, та коли ввійдеш у раж, можна вигадати доволі кумедні ситуації й уривки діалогів. Поль дуже милий, він каже дурниці кожному перехожому на вулиці.
Позавчора ми взяли до нашого екіпажа геть незнайомого росіянина й цілих півгодини збивали його з пантелику. У розпал свята Поль нас покидає й влаштовує кумедну пригоду, ось вона зі слів самого героя. Пані Тютчева, панна й пан Ерістови сидять на трибуні. Поль підходить до них і стає позаду, а коли вони зібралися йти, він заступає дорогу князеві, який ввічливо просить пропустити дам; та зелене доміно не зважає на прохання, і князь каже йому, сміючись:
— Ну ж бо, маско, пропусти нас.
— Ні, — відповідає доміно, — ні, я вас не пропущу. І знімає маску.
Жива картина.
— Любий пане, я дуже радий зустріти вас. Ось уже два роки я вас шукаю, а ви ховаєтеся, як боягуз, яким ви і є.
— Але пане, але пане, чого ви від мене хочете, що ви маєте проти мене? Ми ж розсталися добрими друзями в Гавронцях, говоріть російською, прошу вас, — додав він російською.
Корсо проходило пішки, втім, ми туди не ходили, ми милувалися феєрверком з трибуни. Ці добрі, ці чудові ніццянці. Вирісши серед них, я їх люблю! Я ненавиджу людей з Півночі. Я говорила з усіма, з простим людом, і всі чемно відповідали. Жодної зухвалості, жодної пласкої грубості. Нарешті, коли все скінчилося і Бідолашний Карнавал спалили, ми випили чаю в Рюмпельмаєра й, аби продовжити жарти-причепи того дня, кожен із нас щоразу, коли проходила офіціантка, питав її, чи не прибув ще пан Ґотьє. Виходило разів двадцять п'ять, не менше.