Середа, 5 лютого 1879

Отже. Ми були у Версалі. Перший день головування Ґамбетти. Промову, яку він зачитав, зустріли з ентузіазмом, і будь вона навіть гіршою, було б те саме. Ґамбетта читав погано й огидним голосом. Як голова, він зовсім не має міри, і хто бачив Греві, той питає себе, навіщо цей чоловік сюди взагалі прийшов. Щоб головувати в палаті, мало мати талант — потрібен особливий темперамент. Греві головував із механічною розміреністю та точністю. Перше слово його фрази було подібне до останнього. У Ґамбетти ж є крещендо, уповільнення, розширення й звуження; порухи голови, злети й падіння... коли він згадує, що треба стримуватися... Словом, або він наплів недоладності, або він дуже, дуже хитрий.
Ми їхали з Руером, дуже любʼязним; от тільки місць не було, тож ми сіли в другий клас. З Руером завжди щось та трапляється.
От тільки ось у чім річ: я повернулася й справді не знаю, навіщо...
навскоси
Ґавіні був з нами, і дорогою я слухала оповідки про Збори 1849–51 років.
То невже ніхто не витягне мене з цієї пустелі! Невже Бог не чує! Чи можливо, щоб я гнила в цій самотності, у цій покинутості!
А мої рідні лишаються спокійні. Я ж більше не можу. Ви не знаєте, що то за принизливий страх — бачити, як старієш у пустелі! Це щось огидне.
О, це не за себе, присягаюся вам, хоч би й головою Греві, як хочете. Але ж інші питають себе: ну то що там панна така-то, що з нею сталося? Мене надто часто бачили в театрі, на вулиці й на перегонах від тринадцяти до сімнадцяти років у Ніцці, а потім в Італії. А відколи я живу усамітнено, мене, певно, мають за стару.
Мені ж, зрештою, двадцять років. Для дівчини цього досить. Люди питають, чому я не виходжу у світ. Я й сама себе про це питаю. Моя родина, певно, чекає, поки я виросту. Я марнію, я добре це бачу, і попри мою позірну веселість, … ненависть тривога, розпач, нудьга, страх... надають моєму обличчю чогось неприємного. А ще я дурна, що плачу, пишучи це, але оскільки я сама себе ненавиджу, мені здається, що всі вважатимуть мене несимпатичною, і я боюся всюди й усього.
А бути в пустелі! Нікого не бачити! Ходити до Палати, увесь час боятися, що тебе приймуть за бозна-кого, а тоді ходити до Палати отак просто, з тіткою, познайомитися з кількома депутатами у вагоні — і ці самі депутати, що не бачать тебе у світі, дивуються чому. Ми в жалобі, але не завжди ж ми в ній були й не завжди будемо. Це безглуздо. І ніхто не знає, що я щодня потроху вмираю, і ніхто мене не чує!
Бог? Ах, так, це прекрасна розрада, та не тоді, коли дійдеш до того, до чого дійшла я! Мені нудно, зрештою! Люди розчулюються долею вʼязнів, що роками нидіють у камері. А хіба я не в найжахливішій із вʼязниць! Хіба я не здираю щодня нігті об невидимі мури, які від того не менш невблаганні, німі, безнадійні!
Боже мій, спаси мене, спаси мене, спаси мене!