❦
Середа, 5 лютого 1879
Mercredi, 5 février 1879
Отже. Ми були у Версалі. Перший день головування Ґамбетти. Промову, яку він зачитав, зустріли з ентузіазмом, і будь вона навіть гіршою, було б те саме. Ґамбетта читав погано й огидним голосом. Як голова, він зовсім не має міри, і хто бачив Греві, той питає себе, навіщо цей чоловік сюди взагалі прийшов. Щоб головувати в палаті, мало мати талант — потрібен особливий темперамент. Греві головував із механічною розміреністю та точністю. Перше слово його фрази було подібне до останнього. У Ґамбетти ж є крещендо, уповільнення, розширення й звуження; порухи голови, злети й падіння... коли він згадує, що треба стримуватися... Словом, або він наплів недоладності, або він дуже, дуже хитрий.
Voilà. Nous avons été à Versailles. Le premier jour de la présidence Gambetta. Son discours qu’il a lu a été accueilli avec enthousiasme et fût-il encore plus mauvais qu’il le serait de même. Gambetta a mal lu et d’une voix détestable. Il n’a aucune mesure comme président et quand on a vu Grévy on se demande ce que cet homme vient faire. Pour présider une chambre il ne suffit pas d’avoir du talent, il faut un tempérament spécial. Grévy présidait avec une régularité et une précision mécaniques. Le premier mot de sa phrase était semblable au dernier. Gambetta a des crescendo, des ralentissements, des élargissements et des rétrécissements; des mouvements de tête, des hauts et des bas... quand il se rappelle qu’il faut se contenir... Bref ou il a fait une incohérence ou il est bien, bien malin.
Ми їхали з Руером, дуже любʼязним; от тільки місць не було, тож ми сіли в другий клас. З Руером завжди щось та трапляється.
Nous avons voyagé avec Rouher, fort aimable; seulement comme il n’y avait pas de place nous sommes montés en seconde. Avec Rouher il arrive toujours quelque chose.
От тільки ось у чім річ: я повернулася й справді не знаю, навіщо...
Seulement voilà, je suis revenue et je ne sais vraiment pour...
навскоси
Ґавіні був з нами, і дорогою я слухала оповідки про Збори 1849–51 років.
en travers Gavini était avec nous et en route j’ai écouté des anecdotes de l’Assemblée de 1849-51.
То невже ніхто не витягне мене з цієї пустелі! Невже Бог не чує! Чи можливо, щоб я гнила в цій самотності, у цій покинутості!
Personne ne me tirera donc de ce désert ! Dieu n’entend donc pas ! Est-il possible que je pourrisse dans cette solitude, dans cet abandon !
А мої рідні лишаються спокійні. Я ж більше не можу. Ви не знаєте, що то за принизливий страх — бачити, як старієш у пустелі! Це щось огидне.
Et mes parents restent tranquilles. Moi je n’en peux plus. Vous ne savez pas ce que c’est que la peur humiliante de se voir vieillir dans un désert ! C’est quelque chose de hideux.
О, це не за себе, присягаюся вам, хоч би й головою Греві, як хочете. Але ж інші питають себе: ну то що там панна така-то, що з нею сталося? Мене надто часто бачили в театрі, на вулиці й на перегонах від тринадцяти до сімнадцяти років у Ніцці, а потім в Італії. А відколи я живу усамітнено, мене, певно, мають за стару.
Oh ! ce n’est pas pour moi, je vous le jure bien, sur la tête de Grévy si vous voulez. Mais ce sont les autres qui se demandent: eh bien Mademoiselle une telle, que devient-elle ? On m’a trop vue au théâtre, dans la rue et aux courses de treize à dix-sept ans à Nice et puis en Italie. Depuis que je suis dans la retraite on doit me croire vieille.
Мені ж, зрештою, двадцять років. Для дівчини цього досить. Люди питають, чому я не виходжу у світ. Я й сама себе про це питаю. Моя родина, певно, чекає, поки я виросту. Я марнію, я добре це бачу, і попри мою позірну веселість, … ненависть тривога, розпач, нудьга, страх... надають моєму обличчю чогось неприємного. А ще я дурна, що плачу, пишучи це, але оскільки я сама себе ненавиджу, мені здається, що всі вважатимуть мене несимпатичною, і я боюся всюди й усього.
J’ai vingt ans après tout. Pour une fille c’est suffisant. On se demande pourquoi je ne vais pas dans monde. Je me le demande aussi. Ma famille attend sans doute que je devienne grande. J’enlaidis, je le vois bien et malgré ma gaieté apparente, la haine l’inquiétude, le désespoir, l’ennui, la peur... donnent à ma figure quelque chose de déplaisant. Et puis je suis bête de pleurer en l’écrivant mais comme je me déteste j’ai idée que tout le monde me trouvera antipathique et j’ai peur partout et de tout.
А бути в пустелі! Нікого не бачити! Ходити до Палати, увесь час боятися, що тебе приймуть за бозна-кого, а тоді ходити до Палати отак просто, з тіткою, познайомитися з кількома депутатами у вагоні — і ці самі депутати, що не бачать тебе у світі, дивуються чому. Ми в жалобі, але не завжди ж ми в ній були й не завжди будемо. Це безглуздо. І ніхто не знає, що я щодня потроху вмираю, і ніхто мене не чує!
Et être dans le désert ! Ne voir personne ! Aller à la Chambre, avoir tout le temps peur qu’on vous prenne pour une Dieu sait qui et puis aller à la Chambre tout bêtement avec sa tante, connaître quelques députés en wagon et ces mêmes députés qui ne vous voient pas dans le monde se demandent pourquoi. Nous sommes en deuil mais nous l’avons pas toujours été, nous ne le serons pas toujours. C’est insensé. Et personne ne sait que je meurs tous les jours un peu et personne ne m’entend !
Бог? Ах, так, це прекрасна розрада, та не тоді, коли дійдеш до того, до чого дійшла я! Мені нудно, зрештою! Люди розчулюються долею вʼязнів, що роками нидіють у камері. А хіба я не в найжахливішій із вʼязниць! Хіба я не здираю щодня нігті об невидимі мури, які від того не менш невблаганні, німі, безнадійні!
Dieu Ah ! oui c’est une belle consolation mais pas quand on en est au point où j’en suis ! Je m’ennnuie, après tout ! On s’attendrit sur le sort des prisonniers qui languissent des années dans une cellule. Est--ce que je ne suis pas dans la plus affreuse des prisons ! Est-ce que je ne me déchire pas tous les jours les ongles contre des murailles invisibles mais qui n’en sont pas moins inexorables, muettes, désespérantes !
Боже мій, спаси мене, спаси мене, спаси мене!
Mon Dieu sauvez-moi, sauvez-moi, sauvez-moi !