Четвер, 2 січня 1879

Те, чому я заздрю, — це свобода гуляти на самоті, ходити туди й сюди, сидіти на лавках у садах Тюїльрі й особливо Люксембурзькому, зупинятися перед художніми вітринами, входити до церков, музеїв, прогулюватися ввечері старими вулицями, — ось чому я заздрю і ось та свобода, без якої не можна стати великим художником. Ви думаєте, можна щось винести з побаченого, коли тебе супроводжують або коли, щоб піти до Лувру, треба чекати на екіпаж, на компаньйонку чи на родину?
Ах! А хай йому грець. Ось коли я лютую, що я жінка. Я щось придумаю. Міщанський одяг і перука — зроблю себе такою потворною, що буду вільна, як чоловік. Ось якої свободи мені бракує і без якої неможливо всерйоз стати кимось.
Думка скута цими дурними й дратівливими обмеженнями. Навіть перевдягнувшись, зробивши себе потворною, я вільна лише наполовину, а жінка, що тиняється сама, — це необачність. А в Італії, а в Римі! Їздити в ландо дивитися на руїни?!
— Куди ти, Маріє?
— Та подивитися на Колізей.
— Але ж ти його вже бачила!
— Ходімо краще в театр або на прогулянку, там буде людно.
І цього досить, щоб опали крила.
Це одна з головних причин, чому немає жінок-художниць. О, груба темнота! О, дика рутина! Та й годі про це говорити!
Навіть якби казати розумні речі, однаково наразишся на ті звичні й давні глузи, якими засипають апостолів жіночої справи. Утім, я думаю, що сміються недарма. Жінки завжди будуть лише жінками! А проте... якби їх виховували так само, [як чоловіків,] нерівності, яка мене так засмучує, не було б зовсім, і лишилася б тільки та, що закладена в самій природі. Ну що ж, хоч би що я казала, а треба кричати й виставляти себе на сміх (цей клопіт я залишу іншим), щоб здобути цю рівність через сто років.
Я ж намагатимуся довести це суспільству, показавши йому жінку, яка стане кимось усупереч усім перешкодам, якими воно її обтяжує.